На Харківщині розповідають про тяжкий хрест минувшини

12.10.2022 у 09:43 1 204 5 мин.

Нова розмова з одним із моральних авторитетів нації, лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки, Почесним громадянином Сахновщинського району Георгієм Чорним

На Харківщині розповідають про тяжкий хрест минувшини

Жоден історичний художній твір чи історична наукова праця, написані в різні епохи й в будь-якій країні, не були й не є спрямованими в минувшину, в те, що зжило себе. Інакше для чого б притомні  люди витрачали свій дорогоцінний час на їх створення? Вони завжди знають або відчувають, що є «соціальне замовлення» на їхню роботу. І ніколи ця робота не є відволіканням уваги від лихоліть сьогодення. Американський письменник, нобелівський лауреат Вільям Фолкнер в одній зі своїх книжок про це сказав:  «Минуле не є мертвим. Воно навіть не є минулим». Про деякі невідступні питання надзвичайно довгої (що є нашим надбанням), але й тяжкої (що є нашим хрестом, який не скинеш з пліч) історії напередодні 30-ї річниці відновлення Незалежності (сподіваємось, остаточного) нова розмова з одним із моральних авторитетів нації, лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки, Почесним громадянином Сахновщинського району Георгієм Чорним. А зокрема, й про деякі теми, висвітлені в його виданій взимку новій книжці «Хто ми є, українці?», що вже має помітний резонанс в країні та в середовищі всесвітнього українства.

--Георгію Петровичу, хотілося б почати з другої назви країни, бо ця назва більшою чи меншою мірою вже понад тисячоліття – з нами. Що нам, теперішнім, дасть сприйняття як факту того, що назва «Русь» належить не нашій цивілізації  (про Москву й мови нема, бо з тими говорити нема про що, та й нема з ким), а була принесена варягами-норманами зі Скандинавії й, отже, держава та не була повноцінною українською?

--Кожен народ, що має сьогодні свою державу, в минулому мав різні назви. Найчастіше назва народу мінялася тоді, коли його завойовував інший народ. Але й після відродження своєї незалежності назва народу, нав’язана завойовником, як правило, залишалася й надалі з ним. Прикладів цього явища безліч. Наприклад, галли, завойовані германським племенем франків, стали називатися французами і сьогодні не збираються повертати собі назву предків. Даки, завойовані Римською імперією, стали румунами, хоча й виношують ідею відновити стародавню назву своєї держави, яка сьогодні прикрашає їхню марку автомобіля «Дакія». Балканські словяни, завойовані тюркським племенем волзьких булгар, стали називатися болгарами, замінивши у новій назві лише одну літеру – «у» на «о» . Отже, збереження назви, нав’язаної завойовником, ще не означає, що держава від того є неповноцінною.

 Українці на своєму історичному шляху теж мали різні назви своєї держави. Останні дві назви з багатьох попередніх – це Русь і Україна, які Михайло Грушевський об’єднав однією назвою «Україна-Русь». Але недавні дослідження, проведені зокрема і в моїй книзі «Хто ми є, українці?» показали, що назва «Україна» давніша за назву «Русь», а започаткували її наші предки-скіфи, які, за свідченням візантійського історика Йордана, свою землю називали «Ой-країна», що в перекладі означає «Яйце-країна». Чому саме так – «Яйце-країна»? Мабуть, тому, що скіфи у свій час ще дуже добре пам’ятали своїх безпосередніх предків-аріїв, які мігруючи з Наддніпрянщини у всіх напрямках, утворювали нові держави та нові нації, народжені немовби з чудесного яйця-райця, про яке розповідається в одній з українських народних казок. Погляньмо на карту з книги «Історія англійської мови», виданої в Нью-Йорку, яка демонструє походження із Наддніпрянщини сім’ї індоєвропейських мов. Ця карта переконливо підтверджує, що у скіфів були всі підстави називати свою землю, свою державу «Яйце-країна». Пізніше скіфська назва «Ой-країна» стала вимовлятися як «Оукраїна», і саме так вона записана в Іпатіївському літописі ХІ ст., а ще пізніше стала вимовлятися як «Україна». Отже, назва «Україна» відома ще з VI ст., коли Йордан повідомив про неї у своїй книзі «Гетика».

   Назва «руси» вперше зявилася у творах перських і арабських письменників VIII-IX ст. У їхніх творах розповідалося про русів, яким протистояло місцеве словянське населення, про великий острів русів, вкритий лісом, довжиною у три денних переходи. Довго наші дослідники не могли збагнути, де ж міг знаходитись такий великий острів, аж доки не встановили, що в давнину Дніпро в районі нинішнього Канева розтікався двома повноводними рукавами, що сходилися між собою аж перед нинішнім Кременчуком, утворюючи величезний острів. Сьогодні повноводним залишився тільки лівий рукав, а правий – це болото довжиною в 44 кілометри, в торф’яниках якого трапляються залишки суден, весел та іншого річкового інвентарю. У давнину цей штучний острів став зручним плацдармом і надійною схованкою для прибульців зі Скандинавії, які на початку нашої ери, коли Скіфію вже називали Сарматією, освоїли так звані «бурштинові шляхи», якими вони доставляли на продаж бурштин із Прибалтики по ріках Німан, Даугава, Прип’ять, Дніпро та ін. Ще пізніше, майже через тисячу років опісля, ці бурштинові шляхи стали називати «шляхами із варяг у греки». Протягом кількох століть експансія скандинавів посилювалась, і в кінці першого тисячоліття н.е. на території сучасної України запанувала двомовність: місцеве населення розмовляло слов’янською (давньоукраїнською) мовою, а вихідці зі Скандинавії – роською. Про це дізнаємося з твору візантійського імператора Константина Багрянородного, який наводить подвійні назви дніпровських порогів – слов’янською і роською мовами. Чому імператор вживав слово «роська», а не «руська»? Річ у тім, що через фонетичні особливості давньогрецької мови скандинавську назву «Русь» греки передавали своєю мовою як «Рось» (їхній «іпсилон» викривив би назву до невпізнанності – «Рюсь»).

Поступово давньоукраїнська мова місцевого населення витіснила із вжитку роську мову завойовників-скандинавів, але назва вже незалежної від скандинавів держави «Русь», що утворилася в ІХ ст., і назва народу «руси», «русичі» залишилися скандинавськими. Та все-таки скіфські назви «Ой-країна», «ой-країнці» не зникли безслідно. Вони передавалися усно, із покоління в покоління, від батьків і дідів до дітей і внуків. Як у Тараса Шевченка: «Спасибі ж, дідусю, що ти заховав//В голові столітній ту славу козачу:// Я її онукам тепер розказав». Коли у XVIII ст. Московія повністю окупувала наші землі, знищивши Запорозьку Січ, ліквідувавши Гетьманщину, присвоївши собі назву «Русь», а взамін підкинувши нам фальшивку під назвою «Малоросія», наш народ, обурений такими утисками своїх прав і свобод, пригадав і знову явив світу призабуту давню назву держави своїх предків-скіфів «Україна» і власну самоназву «українці». Отже, тимчасове, але доволі тривале, біля тисячі років, панування на нашій землі назви «Русь», припинилося, а взамін відродилася давніша назва – «Україна». Вийшло, як у приказці: «Не було б щастя, та нещастя допомогло». Якби московити не присвоїли назву Русь, ми б і далі, напевно, залишалися б із цією назвою, принесеною скандинавами, і подібно французам, навряд чи повернулися б до назви своїх предків. Про це ми повинні знати, пам’ятати й передавати свої знання наступним поколінням українців.

   Ось така майже детективна історія сучасних назв нашої держави та нашого народу. Розкриття цієї історії відбулося завдяки комплексному підходу до вивчення історичних процесів із залученням досягнень у сферах низки наук: генетики, мовознавства, археології, антропології та інших. Знання добутої історичної інформації дає нам можливість протистояти ворожій пропаганді у гібридній війні між Україною і Росією, дає змогу переконливо розвінчувати численні міфи наших недругів. Наприклад, міф про те, що нібито ми з росіянами один народ, про колиску трьох нібито братніх народів, про те, що назва «Україна» походить нібито від слова «окраїна». Тепер кожному зрозуміло: не могла бути Україна окраїною ні Росії, ні Польщі, яких і в зародку тоді ще не було, коли назва «Україна» вже існувала. Добуті знання про справжній історичний шлях українців дають нам глибоке усвідомлення того, що українці належать до дуже давньої самобутньої нації, що їхні предки безперервно, тисячоліттями проживали на своїй предковічній землі, яку сучасним поколінням українців належить рішуче, мужньо й безкомпромісно захищати від внутрішніх і зовнішніх  ворогів.

-- Чому, на Вашу думку, не мали помітного успіху спроби відновлення більш  як за 30 років на наших землях давньої української віри? Адже за понад тисячоліття багато її елементів органічно увійшли саме до українського християнства і у святах, і у звичаях, а тим паче в будівлях храмів. І це попри те, що цьому століттями чинили спротив ортодоксальні церковні діячі. Чи не є це намаганням зберегти  статус-кво з різних боків, аби духовні центри для українців були за межами нашої держави? А якщо перевести погляд  з сьогодення в Х століття, то чи була можливість, аби українська віра і християнство природним шляхом дійшли до симбіозу? Адже до того християнство кілька століть більш-менш вільно поширювалось на наших територіях, в нашій супертолерантній державі не було гонінь на християн, масового їх переслідування аж до винищення. А ключові положення християнства якраз і запозичені з української народної віри, як давнішої (було з чого запозичувати!), про що йдеться і в джерелах, використаних Вами при створенні своїх історичних праць.

--На кожному етапі свого розвитку окремі людські спільноти творили свої вірування і віровчення, свої системи світобачення і правила співжиття. Головною метою їх вірувань було збереження певних традицій і цінностей, направлених на виживання цих спільнот в найжорсткіших умовах існування. Але в процесі розвитку людства традиції й цінності мінялися, а за ними мінялися і системи вірувань. Кожна нова система вірувань виростала із попередньої, щось із попередньої викидалося, дещо зберігалося, а дещо вносилося як нове. Предки українців на своєму історичному шляху теж мали певні системи своїх вірувань, що змінювали одна одну. Одне з найдавніших – це вірування в загробне життя. У давнину, виконуючи традиції цього вірування, вбивали й ховали разом зі знатним небіжчиком його дружин, слуг, коней та ін. В наш час це вірування збереглося, але проявляється воно в зовсім інших традиціях: у поминальних днях, у поминальних богослужіннях та ін. У моїй книзі «Хто ми є, українці?» показано, як деякі з вірувань наших предків-аріїв, переданих графічним способом на скульптурі арійського божества, були підхоплені й розвинуті пізнішими віруваннями, зокрема й християнством. Скульптуру аріїв знайшли на окраїні  села Керносівка, на лівому березі річки Оріль, що розділяє Харківську і Дніпропетровську області. За розвідками геологів, вірогідним місцем, де арії могли видобувати камінь для цієї скульптури, був донедавна ще діючий кар’єр біля села Дубові Гряди, в якому пройшло моє дитинство. Це всього за 14 км від місця знахідки скульптури. Іноді вкрадається в голову шалена думка про те, що, можливо, зовсім не випадково мені призначено було написати про аріїв, чиїми стежками в долині річки Оріль кружляло моє босоноге дитинство, а доля привела потім до Індії, щоб глибше там розпізнати залишені ними сліди.

Сумно, що Сахновщина втрачає свою історичну пам'ятку - школу-церкву, якій більше ста років. Я пригадую, що такого ж віку була школа в Дубових Грядах, в якій мені довелося вчитися. На фасаді школи зверху було викладено цеглою - 1913. Батько розповідав, що, коли копали траншеї під фундамент, натрапили на масові поховання. Видно, на тім місці був колись цвинтар, про який ніхто в селі вже не пам'ятав. Школу розібрали, коли Дубові Гряди переселяли із долини Орелі в степ. Але то були форс-мажорні обставини, пов'язані зі спорудженням каналу Дніпро-Донбас. Для знищення ж історичної пам'ятки в Сахновщині форс-мажорною обставиною стали, видно, історичне безпам'ятство депутатів і керівників Сахновщини, відсутність у них державного мислення і відповідальності за свої вчинки перед дітьми і внуками. 

Кожна з раніше існуючих систем вірувань відповідала своєму щаблеві історичного розвитку людства. Сьогодні вже нікого не спалять на вогнищі, як Джордано Бруно, за порушення церковних канонів. Але й намагання відродити в Україні масове язичницьке вірування, або по-іншому – рідну віру, яка в минулому повністю відповідала потребам того часу, сьогодні, на мою думку, не має перспектив. Обставини сучасного життя ставлять перед вірянами інші, важливіші завдання. Це, перш за все, об’єднання зусиль і православних, і греко-католиків, і мусульман – усіх конфесій України, в тому числі й рідновірів – для боротьби з ворогами України.

   Велику цінність для вивчення історії людства являють собою писемні пам’ятки різних віровчень, оскільки вони, як правило, відображають реальні картини життя людських спільнот на певному історичному етапі. Так, наприклад, уважне прочитання Євангелія від Іоанна допомогло розгадати походження назви «Київ», про що розповідається у моїй книзі.

--Є болюче питання, яке оминають політологи, а політтехнологів у нас і нема – ні в центрі, всі нам місцях. Чим ОБ’ЄКТИВНО вабить до себе російський світ навіть тепер, коли потреби в ньому нема, а отже, й потреби підлаштовуватись під нього? Ми бачимо, що такі методи контрпропаганди, як малювання ведмедів у лаптях з балалайками – вони не діють. Як і лайка на адресу Путіна, яку тут нікому не дошкуляє. Натомість не можемо недобачати того явища, що нині, коли люди все більше живуть у паралельному, віртуальному світі, який стає новою реальністю, і там нібито й нормальні, порядні, україномовні люди опускаються, деградують, стають мікрочастинками світу російського. Він там начебто примітивний, але він засмоктує. Особливо загрозливо, коли там опиняється молоде покоління. Але ж в реальному світі шанувальників теперішньої російської культури менше не стає. Чи маєте аналоги, прецеденти такого явища в минулих епохах? Бо краще знати причину, аніж нарікати на наслідки.

-- Мені здається, що кількість прихильників «русского мира» в Україні не має тенденції до зростання. Особливо різко зменшилася їх кількість із початком російської агресії проти України у 2014 році. Але згоден із тим, що цих прихильників ще досить багато в Україні. Основною причиною їх існування є невдоволення переважної більшості населення України, вкрай збіднілої на фоні казкового незаконного збагачення міліонерів і мільярдерів, які організували в Україні системи злочинних кланів, так званих фінансово-промислових груп. Мабуть, не одному поколінню українців доведеться викорчовувати цей клановий бурян, посіяний у 90-х рр. минулого століття. Але що вдієш – самі винні, що довірилися вовкам в овечій шкурі. На жаль, народ не підтримав на президентський пост ні Чорновола, ні Марчука, які могли б повести Україну іншим шляхом, сприятливим для більшості народу. Довірились, на горе, іншим.

   Ще одна причина існування прихильників «русского мира», щоправда, менш вагома і до того ж тимчасова, – це ностальгія за радянським минулим частини населення, молодість якої випала на радянські часи. Адже спогади молодості завжди рожеві, яким би тяжким не було життя людини.

--Нагадайте про політичну метушню на початку 2020 р. навколо перейменування станції київської підземки «Дорогожичі», названої так багато років тому з Вашої ініціативи. Чи було це спробою показати людям, хто господар «в этой стране»?

 --Публікація моєї статті «Замах на історичну пам'ять українців» у газетах «День» та «Україна молода», а також відгуки на неї громадських організацій Києва дещо осадили кавалерійський наскок російсько-ізраїльських рейдерів на літописну назву станції метро «Дорогожичі», які намагалися перейменувати її на сумнозвісний «Бабин Яр», скомпілювавши навіть фото станції зі зміненою назвою та підготувавши відповідний проєкт рішення Київради. На моє звернення до мера міста Віталія Кличка не допустити перейменування станції, мені надійшов офіційний лист-відповідь, у якому повідомлялося, що «оскільки зазначене питання викликало великий суспільний резонанс, а також з урахуванням Вашого звернення та листів інших організацій та установ, питання потребує додаткового опрацювання. Розгляд питання перенесено та будуть проведені додаткові консультації стосовно вирішення зазначеного питання».

   Отже, поки що – нічия. Єдине, що змінилося – дикторський голос у вагоні метро став правильно, з моєї подачі, оголошувати назву станції з наголосом на складі «го» – «ДорогОжичі».

   Наразі слідкую, куди почне схилятися керівництво міста у цьому протистоянні: до здорового глузду, чи до великих грошей. Але сподіваюсь, що розбуркана мною громадськість Києва тепер уже не допустить перейменування.

…Ось так Георгій Петрович, якого нині можна вважати одним з апостолів нашої державності, й несе без нарікань уже кілька десятиліть свій (наш) нелегкий хрест, яким є обов’язок донести знання про давню історію України. І подати їх людям у доступній формі. Маємо надію – це шлях не до нашої Голгофи, і його праця стане одним з орієнтирів для наступних поколінь, яким будувати оновлену державу. Якщо продовжити аналогії з Євангелієм, то нашого земляка можна порівняти з сівачем, і побажаймо, аби його зерна впали в благодатний ґрунт.

Підготував Володимир Вакуленко

 

 

Ілюстрація з книги «Історія англійської мови», виданої в Нью-Йорку. Погляньте, як переконливо вона підтверджує скіфську назву «Яйце-країна». Стаття була надрукована в липні 2021 року в Сахновщинській газеті "Колос"

 


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини