Сахновщинська земля споконвіку славилася невтомними хліборобами. Хліб – головне її багатство. Землі Сахновщинського району, що належали до Костянтиноградського повіту Полтавської губернії та Зміївського повіту Харківської губернії, відзначалися як одні з найбільш родючих. Врожаї були високими, а відтак постійно існувала потреба у млинарському промислі. Пристрої більш простої конструкції для первинної обробки й помелу зерна та круп, такі як ступи, жорна, постави, ручні млини та крупорушки, забезпечували потреби, як правило, однієї родини. Натомість складні за будовою вітряні млини, широко поширені на території району, та водяні млини, що рідко, але все ж були представлені на Сахновщи?ні, обслуговували куток села, декілька сіл або хуторів та почасти навколишні населені пункти.
Найдавніша і наразі єдина згадка про функціонування у Сахновщинському районі водяного млина сягає першої половини ХІХ ст. З південного боку с.Великі Бучки на березі старого русла річки Оріль – найбільш повноводної артерії краю – в економії багатого землевласника, малоросійського генерального судді, таврійського губернатора Г.П.Милорадовича був збудований водяний млин за голландською технологією. У 1810 р. за його кошти у стилі класицизму був зведений місцевий Вознесенський храм. Після реформи 1861 р. в селі місцеві поміщики Невєров та Стрюков звели по одному млину, однак невідомо – по вітряному чи водяному. За 1910 р. у Великих Бучках вже числився лише один паровий млин.
Переважно рівнинна територія Сахновщи?ни з постійними степовими вітрами була сприятливою для будівництва саме вітряних млинів. Станом на 1804 р. в Костянтиноградському повіті Полтавської губернії вже налічувалося 368 вітряків і 13 водяних млинів. Власне, перші документально підтверджені згадки про функціонування млинів на території району знаходимо в картографічному джерелі середини ХІХ ст. – військово-топографічній мапі Федора Шуберта за 1846-1863 рр. Уже на той час налічувалося близько 73 вітряків, серед яких найбільша кількість була у волосних центрах Дар-Надежді (12), Нижній Орілі (нині село Лигівка) (12) та Великих Бучках (4), в селах Багата Чернещина (9), Костянтинівка (5) та Мотузівка (нині село Олійники) (4).
За свідченням колишнього директора Сахновщинського районного історико-краєзнавчого музею, нині покійного Приходька Федора Петровича, вітряки та приватні олійниці були майже в кожному селі, а в окремих – навіть й по декілька одиниць. Приміром, у с.Максимівка (стара назва – Дячківка) місцеві землевласники мали свої млини-вітряки, яких нараховувалося п’ять. У с.Надеждине (стара назва – Корніївка) станом на 1903 р. у маєтку фон дер Лауніца «Корніївка» працював борошномельний млин.
Хліба в Костянтиноградському повіті було більше, ніж на нього існувала потреба серед місцевого люду. За 1895-1900 рр. на одну душу населення припадало, в середньому, 38,5 пудів (637 кг) зерна. Вже у 1902 р. зі станції «Сахновщина», яку відкрили для курсування потягів лише 24 жовтня 1901 р., було вивезено понад 15 тисяч тонн зерна. Цей факт яскраво ілюструє унікальна світлина початку ХХ ст., віднайдена на одному з інтернет-аукціонів. На фото зафіксований збір врожаю на станції «Сахновщина».
Відтак зростання обсягів вирощування зернових культур та їх попиту на ринку зумовлювало збільшення кількості млинів, які б забезпечували постійну його обробку. Одним із перших потужних млинів Сахновщини був борошномельний паровий вальцьовий млин дворянина Євгена Миколайовича Жданова, розташований у с. Григоріївка Дар-Надеждинської волості (нині с. Гришівка). Перші парові млини з’явилися на території України у 1840-х pp. у зв’язку з ростом великих споживчих центрів, проведенням залізниць та введенням вальцевої системи млинів. Наприкінці ХІХ ст. їх будівництво вже перетворилося на виробничу потребу. Станом на 1912 р. у 9 українських губерніях таких млинів налічувалося всього 158 одиниць. Це свідчить, що млин у с.Григоріївка є винятково важливим об’єктом у дослідженні місцевого млинарства.
Борошномельне підприємство Жданова було засноване у 1904 р., млин введений в експлуатацію в січні 1905 р. Відомості про нього знаходимо у довіднику «Фабрично-заводська промисловість Полтавської губернії» за 1905 р. У джерелі зазначено, що невеликі підприємства з виробництвом менше 1000 рублів до переліку не ввійшли, відтак кількість сахновщинських млинів початку ХХ ст. різної потужності виробництва встановити наразі, на жаль, неможливо.
Паровий млин Жданова мав потужність у 60 кінських сил, по одному двигуну і паровому котлу, вісім вальцьових станків та один постав. Джерелом водозабезпечення був місцевий ставок. Підприємство опалювалося кам’яним вугіллям та освітлювалося електрикою. Число робітників – при одній зміні 20 чоловіків, при двох – 31. Використовувалася праця малолітніх (при одній зміні – 3, при двох – 4). Перемелювалася місцева пшениця, борошно реалізовувалося «в губерніях, повітах і місцях, де була потреба».
Вже у 1914 р. власником даного млина був Леонтій Євграфович Жданов. У характеристиці підприємства зазначено, що млин був розрахований на 80 кінських сил, число робітників сягало 25 чоловік з потужністю виробництва 750 тисяч пудів (12285 тисяч кг) пшеничного борошна. Далі буде…
За період з 1904 по 1914 рр. у Сахновщині, крім багатьох промислових та сільськогосподарських об’єктів, постали три приватних млини. За версією Ф.П.Приходька, завдяки комерсантам Будьману, Зеленському, Мушкіну та багачам Шепетоцьким на північній та південній околицях селища постали два приватних парових вальцьових млини з крупорушками. Один з них, званих місцевими «Білою мельницею», перемелював пшеницю, був семиповерховим. Інший – п’ятиповерховий – спеціалізувався на помелі жита. Третій млин збудували за кошти багатих селян Сахновщини, які об’єдналися з метою створення здорової конкуренції.
Дещо уточнимо відомості про п’ятиповерховий млин, адже зовсім нещодавно вдалося віднайти цікаві матеріали з його історії. У довіднику «Фабрично-заводська промисловість Російської імперії» за 1914 р. зазначено, що Абрам Зеленський, Лейба Айзенштадт (в іншому джерелі згадується як Леонтій Айзенштат), Нісон Каплан та Йосиф Шепетовський були власниками парового вальцьового млина у Сахновщині. Дата заснування підприємства невідома. Оскільки робота над складанням довідника розпочалася у 1912 р. і тривала до серпня 1914 р., то млин було відкрито не пізніше 1913 р. Адже показники потужності підприємств подані за повний робочий рік.
Як свідчать метрики костянтиноградської синагоги, власниками сахновщинського млина були євреї-капіталісти з-поміж багатих місцевих міщан і купців. Станом на 1914 р. млин мав паровий двигун потужністю 150 кінських сил з числом робітників – 30. За рік перемелювалося 625 тисяч пудів (10238 тисяч кг) зерна. Скоріш за все, найбільшою долею володів А. Зеленський, оскільки його прізвище вказане як отримувач кореспонденції (телеграмна адреса). До того ж, забігаючи наперед, націоналізований комуністами п’ятиповерховий млин у документах числився як «колишній Зеленського», а семиповерховий – «колишнього Печерського і Ко».
Що цікаво, Лейба Айзенштат, Абрам Зеленський – співвласники сахновщинського млина та Евель Марголін ще в 1894 р. заснували паровий вальцьовий млин у Костянтинограді. У 1902 р. потужність млина становила 40 кінських сил, число робітників – 24, у 1914 р. – вже 150 кінських сил та 50 працівників. Завідувачем технічної частини був вже згадуваний Л. Айзенштат. За рік млин перемелював 900 тисяч пудів (14742 тисяч кг) пшениці та мав представництва у всіх великих містах Російської імперії. Як бачимо, сахновщинський млин Зеленського був такої потужності, як і костянтиноградський, однак станом на 1914 р. все ж поступався за кількістю робітників та обсягом виробництва.
Окрім борошномельного бізнесу, костянтиноградські капіталісти, які мали безпосереднє відношення до Сахновщини, спеціалізувалися й на інших сферах підприємництва – бакалії, продажу риби, виробництві керосину та реалізації іншої продукції.
На парових млинах Сахновщини зміна тривала з шостої ранку до шостої години вечора. Заробітна плата працівників була мізерною. Зате зерна було настільки багато, що млини не справлялися з його переробкою, а продукція жваво йшла на експорт.
На превеликий жаль, невблаганний час, нищівний тоталітарний режим, Друга світова війна та людська байдужість призвели до того, що до наших днів млини окресленого часового проміжку у районі не збереглися. До нашого часу вистояв лише один вітряний млин, та й той наразі знаходиться поза межами свого історичного ареалу. Мова йде про млин у с. Нова Чернещина. Вітряк був збудований не раніше 1908 р., адже ця дата вважається роком заснування села.
Одними з перших поселенців на лівому березі річки Багата була сім'я Білашенок – два брати Каленик та Василь, звані у селі Прутаси. Господарство братів налічувало шестеро коней, олійницю та великі комори для зберігання збіжжя. Великий вітряний млин братів красувався на горі, домінуючи серед новочернещинського ландшафту. Відомо, що вітряк функціонував ще до 1970-х рр. За спогадами старожилів саме до Прутасів часто приходили молоти зерно бідніші люди за мірчук борошна. З великою ймовірністю можна стверджувати, що саме цей млин у 1971 р. був перевезений до КЗ «Красноградський краєзнавчий музей ім. П.Д.Мартиновича». Пані директорка музею Наталія Валентинівна Швець допомогла встановити, звідки був перевезений млин. Його первинне місце розташування – колишній колгосп імені Свердлова, який був розташований саме у с. Нова Чернещина. Шкода, що найбільш цінна пам’ятка місцевої народної дерев’яної архітектури знаходиться поза межами свого рідного села. Однак, на щастя, в такий спосіб вона збереглася до наших днів, на відміну від сотні інших вітряків, та на сьогодні залишається єдиним вцілілим автентичним млином Сахновщини початку ХХ ст.
У 2019 р. образ вітряного млина із с. Нова Чернещина став частиною мого авторського мистецького проєкту під назвою «Вітряки України». Інформація про нього та зображення були розміщені на сторінках другого випуску «Українського млинологічного журналу» (2019 р.), а також у наборі поштівок за моїми малюнками вітряків, профінансовані Українським культурним фондом та підтримані громадською організацією «Українська млинологічна асоціація», редактором журналу О. Крушинською. Матеріали з даної теми можна переглянути у Сахновщинському районному історико-краєзнавчому музеї.
Власне, млинарство на території Сахновщинського району має багатовікові традиції, однак фактична відсутність інтересу до вивчення локальної історії з даної проблематики та брак інформації призвели до появи багатьох запитань, неточностей і прогалин. Подальші дослідження з теми млинарства Сахновщини покликані відкрити багато таємниць, збагативши місцеву історію раніше невідомими історичними фактами.
Олег ЯРИНІЧ, завідувач сектором краєзнавства Сахновщинського районного Будинку культури
