МАР’ЇВСЬКА БЕРЕГИНЯ НЕМАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

08.05.2022 у 07:05 1 968 5 мин.

Цей матеріал готувався до друку в газеті "Колос". Та не судилося. Прийшла війна. Сьогодні розповідаємо про нашу героїню з с. Мар'ївка Ганну Іванівну Ткаченко на нашому сайті. Цей матеріал присвячуємо Дню матері та Дню пам'яті та примирення.

МАР’ЇВСЬКА БЕРЕГИНЯ НЕМАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Ткаченко Ганна Іванівна

 

Століттями історію вершили чоловіки, але за кожним навіть сильним воїном, стояла жінка - його мати. Материнська любов і слова, залишаються в душі людини на все життя і сьогодні хочемо привітати матусь і побажати, щоб вас завжди оточували турботою близькі люди, щоб кожен день починався з посмішкою, здоров'я з роками не підводило і щоб ви були по-справжньому щасливими!

І гумореску зачитає, і «Катерину» Шевченка від початку до кінця розповість, і про рідню та односельчан багато чого цікавого повідає. У свої майже 87 років жителька села Мар’ївки Ткаченко (дівоче прізвище Мусієнко) Ганна Іванівна, 1935 р.н., на диво добре пам’ятає події далекого минулого. Сама вона уродженка Сахновщини, батьки родом з села Дар-Надежди, а серцем і душею прикипіла до Мар'ївки. І так з 1955 року, як вона тут оселилася... 

Мар’ївка – невеличке село, оточене мальовничими краєвидами. Здалося, що воно тягнеться однією довгою вулицею. Так вийшло, що нас висадили поблизу клубу, а героїня цієї статті проживає у протилежному боці, на самій окраїні села. Довелося йти пішки, споглядаючи мар’ївські будинки та околиці. Ні душі... Хати доглянуті чередуються з покинутими. Сумні реалії сучасного українського села... Перетнувши уявну середину Мар’ївки, на горизонті нарешті з’явилася перша її жителька – пані Людмила, завідувач місцевого клубу. Щоб підігріти інтерес про дану місцину, вона почала розмову, так сказати, з козирів: «А ви знаєте звідки пішла назва села? Колись річка Оріль, яка тут протікає, була судноплавною, нею плавали великі кораблі. Одного разу плила тією річкою Мар’яна – чи то цариця, чи просто багата жінка, та з нею трапилося нещастя – її корабель затонув саме у цьому місці. Але не горювала Мар’яна, а, навпаки, була вражена красою місцевих краєвидів. Згодом вона тут оселилася, а у її честь село назвали Мар’ївкою».

В розмовах про минуле і сьогодення Мар’ївки дійшли до хатини Ганни Іванівни Ткаченкогероїні нашої статті. Коли дозволяло здоров’я і був ще менш поважний вік, вона брала активну участь у художній самодіяльності села. Її декламування «Катерини» надовго запам’яталося сахновщинським глядачам. На дев’ятому десятку літ з почуттям гумору теж усе в порядку: може так гумореску «вшкварити», що тут або смійся, або плач. Любов до народної творчості і сцени у неї, так сказати, в крові. Зараз зрозумієте чому. Ганна Іванівна береже, як сімейну реліквію, сторічний парубоцький пояс свого батька Івана Мусієнка, 1896 р.н., в якому він виступав в Дар-Надеждинському клубі, граючи у п’єсах «Наталка Полтавка» та «Сватання на Гончарівці».

«Оце хочу його віддати у музей, та ніяк руки не доходять...»  завела мову наша оповідачка про материн рушник, вишитий червоно-чорними нитками на домотканому полотні, оздоблений мережкою. Червоні ружі не втратили своєї полум’яності через майже сто років. Особливою принадою рушника є закодовані вишиті ініціали «М Е Т», які може розшифрувати лише Ганна Іванівна, бо це ініціали її матері: «Мусієнко Євгенія Терентіївна» (1895 р.н.).

«Оце вона висіла в старій хаті…» – не встигли ми як слід розгледіти пояс і рушник, як у руках Ганни Іванівни опинилася портретна фотографія у масивній дерев’яній рамі. «Оце вони були такими як поженились» – почала нову історію про свого свекра Порфирія Ткаченка, 1888 р.н., та свекруху Ганну Ткаченко, 1886 р.н. «Він ходив два рази її сватати, но вона все не соглашалася за ним іти. Я б не сказала, шо дід хужий був од баби. Ні. Но пішла за нього аж за третім разом»

Старше покоління, яке є носієм усних традицій – діалекту, говірки, бувальщин, легенд та інших форм їх вираження, – це безцінне джерело для дослідження історико-культурного багатства краю. Тому Ганна Іванівна, у цьому випадку, не лише цікава співбесідниця, а й одна з останніх берегинь нематеріальної культурної спадщини Сахновщинського краю і, можливо, остання у Марївці.

Про сільські розваги Ганна Іванівна розповіла, що діти та молодь забавлялися як могли й чим могли: «У дитини соски не було. Нажує баба хліба, заверне у вузлик, положить в рота і воно мовчить. Може отак пів дня лежати з ним». Суто хлопячою іграшкою була деревяна паличка, встромлена у саморобне колесо. А в дівчат були «кукли», схожі на сучасні мотанки, але набагато простіші. Як таких іграшок більше не було. 

Взимку діти каталися на «ковзанах-кізяках». Їх виготовляли так: кізяки, ймовірно коровячі, обливали льодяною водою, привязували мотузкою до стопи на обох ногах і спускалися на них з «горки». Літом грали у «підкидного», якого робили власноруч з ганчіря за формою мяча. На Пасху діти збиралися на вигоні, або на підвищеній місцевості, і спускали з гори крашанки: «Чия до кого прикотиться, до тебе дві – хватай дві, до тебе три – нема ні однієї, сиди так».

Формою молодіжного дозвілля була «гупалівщина». На вулиці збиралися дівчата і хлопці біля чиєїсь хати, особливо поблизу тієї, де міг проживати музика. Як проходила «гупалівщина», то молодь старалася не сидіти вдома. Від танців піднімалася сильна курява, танцювали без взуття, бо його, як такого, не було. Селяни також спілкувалися на церковному майдані, молоді там приглядали собі пару, а вже їхні батьки напитували у людей: «А ця дівка чия, з якої слободи?». Потім засилали сватів. На весілля, яке іменувалося «свайбою», готувався кисіль, картопля, запечена птиця (гуска, качка, курка, індичка) та інші наїдки. Ці страви подавалися у великих полумисках. У печі пекли пироги. Коровай був обовязковим атрибутом «свайби». Його випікали жінки, які декілька десятків років жили у щасливому шлюбі. Процес приготування супроводжувався виконанням обрядових коровайних пісень. Молодим дарували, в основному, рушники, простирадло, рядно. 

Як бачимо, ці зібрані матеріали хоч і безцінні у плані дослідження нематеріальної культурної спадщини краю, але є лише краплинкою у даній поки маловивченій галузі. Дай Боже, Ганні Іванівні міцного здоровя та діждатися сторічного ювілею! Щиро вдячні, що запросили нас на гостину та поділилилися своїми безцінними спогадами. Чи знали б ми про Василекуликівку, про ті самі «ковзани-кізяки» та «гупалівщину»? Певно, що ні. Тому поки не пізно – розпитуйте, записуйте, знімайте на відео, бо час невблаганний... 

Поїздку було здійснено в рамках Обласних акцій зі збору казок, легенд, оповідок Харківщини «Був дід і баба» та традиційних дитячих ігор «Граймо» за сприяння відділу освіти, культури, молоді та спорту Сахновщинської селищної ради. 

Олег ЯРИНІЧ

 Матеріал створено за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу.

 


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини

Коментарi