Саме таким був життєвий принцип в Анатолія Сергійовича Фатальчука - агронома за покликанням і керівника великого колгоспу імені Чкалова з центром у с. Новоолександрівка за примхою долі.
Життєвий шлях у нього починався як і у багатьох його ровесників - селянських дітей, що народилися на початку 50-х років минулого століття. Після закінчення середньої школи вступив до сільськогосподарського інституту, здобув там спеціальність, працював у Сахновщинському управлінні сільського господарства, де майже відразу посів посаду головного агронома.
Коли за збігом обставин вимушений був полишити посаду голови колгоспу ім. Чкалова досвідчений керівник, тертий калач, як кажуть, В. Джуган (його син Сергій Васильович Джуган добре знайомий сахновщанам. Часто привозить футбольну команду з Василівки. Він починав працювати учителем трудового навчання та образотворчого мистецтва Дар-Надеждинської загальноосвітньої школи. Потім переїхав з родиною до м. Василівки Запорізької області. Обирався головою Василівської районної ради. Працював головою Василівської райдержадміністрації. Наразі очолює Василівську федерацію футболу).
Отож Анатолій Сергійович довго вагався, чи йти йому головою колгоспу. Звичайно, хотілося випробувати себе на самостійній роботі - знання були, досвіду трохи набрався, а селянська мудрість йому була притаманна завжди. Але як його сприймуть люди, ветерани колгоспного виробництва, досвідчені спеціалісти, які його пам'ятають малим розбишакуватим хлопчаком з рогаткою, футбольним м'ячем і рибальською вудкою?
Пішов за порадою до колгоспних «зубрів». Ті одностайно підтримали: «Не бійся, Сергійовичу, допоможемо. Не святі горшки ліплять. Ти ж наш, свій, а чужих голів нам не треба, чкаловці завжди своїм розумом жили й не пропали».
Міцною опорою йому на довгі роки тоді стали заступник голови правління М.Г. Тригуб, голова сільської ради Б.Г. Мукомел, головний агроном О.К. Бондаренко, якого після виходу на пенсію успішно змінив А.В. Драч, головний зоотехнік О.І. Нагорний, головний інженер Л.Я. Перевала, завідуюча центральною молочнотоварною фермою Г.І. Солодовник... Та хіба всіх перелічиш! І директор 0коли М.Т. Гончар завжди підставляв своє плече, як треба було.
З ними було легко працювати, бо з пів слова розуміли одне одного, але й непросто водночас. Кожен був досвідченим професіоналом зі своїми усталеними поглядами й на виробничі процеси, і на відносини з людьми та не завжди відразу сприймав новації молодого голови колгоспу. Дехто взагалі відверто говорив: «Навіщо міняти шило на мило, не дарма народна мудрість говорить, що від добра добра не шукають. Ми ж серед лідерів господарств району, і житло будуємо, і техніку купуємо, і врожаї зернових та технічних культур, та надої молока зростають, і зарплата у людей на рівні».
Але Фатальчук правив своє: «під лежачий камінь вода не тече, на село приходять нові економічні відносини, бригадний підряд та госпрозрахунок виробничих підрозділів стукають у двері. Зупинимося у розвитку - нас на повороті обійдуть ті, хто на чкаловців ще вчора дивився як на законодавців районної сільськогосподарської моди». Переконував своїх «головних»: «Ви повинні забути про директивне керівництво, забути про команду «я сказав», а постійно дбати про розвиток ініціативи знизу, шукати, виховувати не тільки здібних керівників середньої ланки, а й навчати нових методів роботи рядових механізаторів та тваринників».
Він їм не казав: «Ви повинні стати менеджерами» - слова такого тоді в українському селі ніхто не знав, але твердо стояв на своєму: «Організацію праці треба поступово, але докорінно міняти». Він беззастережно повірив у можливості розвитку фермерства, але твердо стояв на своєму: земля недбалого ставлення до себе не прощає, давати її треба не всім підряд, не всяким неробам та бездарям, а тільки справжнім господарям, тим, хто й на колгоспній ниві показав себе майстром своєї справи, дбав про громадське, як про своє. Він і сам непогано хазяйнував у кінці такого короткого життєвого шляху на своєму клапті землі одноосібно, бо міг і на тракторі управитися не гірше досвідченого механізатора, і з комбайном був на «ти», і сівалку міг відрегулювати із заплющеними очима.
Фатальчук не раз мав неприємності у відносинах із районним та обласним керівництвом, але завжди стояв на своєму, бо відчував надійну підтримку своїх колгоспників. Тому й високими державними нагородами його часто несправедливо обходили, а жалували слухняних і наближених. Одного разу на обласному семінарі перед жнивами в Олійниках на нього прилюдно ледве не з кулаками накинувся начальник обласного сільгоспуправління А.Ю. Страхов: «Навіщо ти списав силосні комбайни? Чим збирати кукурудзу будеш? Не одержиш з обласного фонду жодного агрегата! А завалиш силосну кампанію - прощайся з роботою!».
Фатальчук тільки посміхнувся про себе, бо вже домовився в Росії зі своїми колишніми однокурсниками про придбання нових комбайнів мимо зажерливих харківських чиновників. А того крикуна Страхова в тому ж році звільнили з посади, бо замість конкретної організаторської роботи займався в основному створенням акапельного хору зі спеціалістів області.
Він був сильним, сміливим керівником, не боявся, що його хтось підсидить, радо брав на роботу не тільки молодих на той час спеціалістів, як Анатолій Драч, а й досвідчених працівників. Коли у сусідньому господарстві імені Ілліча на хвилі псевдодемократії під впливом горлопанів та несунів-хапуг позбавили посади голови правління колгоспу заслуженого хлібороба Миколу Григоровича Звєрькова (його, до речі, за кілька років попросили знову очолити господарство). Фатальчук відразу запропонував йому посаду головного агронома.
Анатолій Сергійович багато чого не встиг зробити, земний вік багатьом головам колгоспів відпущений, на жаль, в основному недовгий - все життя на колесах, на нервах. Зовні великий, красивий, життєрадісний Фатальчук довго боровся із хворобою серця. Він не боявся ні партійних чинуш, ні погроз сільських крадіїв, яких карав нещадно, а от перед природою виявився безсилий - відмовили нирки. Так і не встиг відзначити навіть піввіковий ювілей.
