Лікар від Бога, який відчував біль кожного

16.11.2021 у 10:19 2 043

Володимир Андрійович Пономарьов

Лікар від Бога, який відчував біль кожного

         Сьогодні наша розповідь про високопрофесійного лікаря, щирого і доброго, співчутливого до чужого горя, про порядну та скромну людину – Володимира Андрійовича Пономарьова.

         В 1956 році приїхав він у району лікарню. І все життя чесно і добросовісно пропрацював у ній лікарем-педіатром.

         У перші роки, коли райлікарня булла в с. Дар-Надежда, було особливо важко молодому лікареві, ні з ким було порадитися при лікуванні дітей. Тому й покладатись доводилося тільки на свої знання в його обов’язки входило не тільки лікування дітей, а й профілактика захворювань. Доводилося ходити пішки по бездоріжжю, а інколи й по кісточки в багнюці. Та й сам згадував, як тоді багато було дітей по селах Огіївка, Гаркушине, Костянтинівка, Максимівка, Гришівка. А доводилося обслуговувати ще й сусідні села Кегичівського району: Красне й Карабущине. Хворих було багато, лікарів не вистачало, бували дні, коли й ночував у лікарні. Тривалий час був патологоанатомом, тому що нікому було виконувати цю роботу. А це треба було комусь робити. А скільки було тоді випадків, коли в екстремальних випадках доводилось самому приймати ризиковані рішення і надавати складну медичну допомогу, щоб тільки врятувати дитину. Але він ніколи не скаржився. Побутові умови життя тоді в селі були примітивні, не було електроосвітлення, води, каналізації, по вулицях ніяких тротуарів. Старше покоління с. Дар-Надежда ще добре памятає того молодого безвідмовного лікаря.

         Тут у селі він зустрів свою долю. Молода вчителька Раїса Олександрівна, що працювала за направленням у Дар-Надеждинській школі, стала його дружиною. Все життя прожили вони в любові та злагоді. В 1961 році районна лікарня перебазувалася в райцентр, де було побудоване нове приміщення. Молоде подружжя переїжджає сюди також. З 1963 року в нашій ЦРЛ Володимир Андрійович завідує дитячим відділенням. Він проявив на цій посаді неабиякі професійні та організаторські здібності. Як лікар, він був високопрофесійним, а в процесі діагностики йому не було рівних. Як сам він згадував, що той період було важко працювати, і особливо в дитячому відділенні – відповідальність була велика, за кожну дитячу смерть треба було суворо відповідати. А хворих дітей було багато: тяжке грипове захворювання – нейротоксикоз, запалення легенів, захворювання нирок, печінки. Особливо тяжко було лікувати дітей, уражених кишковою паличкою, тоді це захворювання було як епідемія в районі. Йому, як лікареві, треба було ставити діагноз і призначати лікування, і помилки тут не могло бути. Тоді він намагався бути максимально точним. Дуже страждав, коли не міг допомогти хворій дитині. Ніколи й ніхто не чув від нього грубого слова або відмови надати хворому допомогу. Мав багато подяк від адміністрації лікарні, головного лікаря, але особливо пишався подяками вилікуваних дітей та їхніх батьків. Завжди був чуйним зі своїми колегами, медперсоналом лікарні.

         Та й нині багато людей живе в Сахновщині, які вже давно не працюють у лікарні, але з великою любов’ю і повагою говорять про цю людину. Він, навіть перебуваючи на заслуженому відпочинку, турбувався про «свою» лікарню, переживав, якщо там якісь негаразди.

         На запитання, скільки дітей він вилікував та врятував від смерті, відповісти не міг, бо не рахував. Дуже багато, десятки сотень за довгі роки роботи в лікарні. З 1972 року по 1994 рік Володимир Андрійович обіймав посаду начмеда. За цей час лікарня була укомплектована наркозною, дихальною, стерилізаційною, електрокардіографічною, фізіоапаратурою, УЗІ, рентген апаратурою, радіостанціями для машин «швидкої допомоги».

         В 1975 році було побудовано майданчик для санавіації. Щоб все це організувати та придбати, начмед витрачав багато сил і енергії, але нарікань ніколи не було. Медпрацівники, які в той час працювали з ним, згадують начмеда, який не ходив, а бігав з інфекційного відділення в хірургію, з хірургії в дитяче. Якщо були важкохворі, він, не гаючись, викликав з Харкова сан авіацію і сам особисто супроводжував хворого до вертольота. І так цілий день. Ця людина все життя віддала своїй лікарні й не знайдеться, напевно, людини, яка б на нього поскаржилася, йому всі тільки дякували за чуйне, лагідне ставлення до хворих і добросовісне ставлення до своєї роботи.

         Щасливим Володимир Андрійович виявився і в особистому житті. В нього прекрасна дружина, яка лагідна і чуйна мама, бабуся, яка мала чуйне серце. 40 років пропрацювала в школі-інтернаті з дітьми-сиротами, і багато з них називали її мамою. Подружжя виховали доньку Галину та сина Юрія. За прикладом батька діти стали лікарями. А найбільшою гордістю для Володимира Андрійовича є відгуки колег дочки по роботі: в інституті соціальної адаптації, де вона працює, дали їй найвищу оцінку: «Галина Володимирівна – найбільша для нас і для наших хворих знахідка». Володимир Андрійович дуже пишався цим.

         1992 рік був найтяжчим в житті цієї людини – трагічно загинув син Юрій. І життя поділилося на «до» і «після». Біль настільки був тяжким, що тільки завдяки тому, що подружжя настільки підтримувало одне одного, пережили цей страшний час. Щоб забутись, він ішов до хворих, і навіть у цей трагічний для себе час знаходив слова втіхи для хворих людей у їхньому горі. Це важко, але можливо тільки для таких людей як він, бо, видно, Бог його наділив не тільки ласкою і теплом, але й глибоким співчуттям до людського горя. Ось тому-то й про нього говорила його любляча дружина, що він найскромніший, найрозумніший, найлюблячіший, простий і щирий, відданий і делікатний. Не кожна жінка може так пишатися своїм чоловіком.

         Ось такі у нашому краї професіонали своєї справи.


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини