Мене завжди цікавило, чому людина з яскраво вираженим аналітичним, науковим складом розуму раптом зачепилася на сахновщинській землі. Надовго. На все життя.

Микола Іванович Шостак з’явився у нашому районі не випадково. Уродженець Житомирщини після закінчення сільгосптехнікуму одержав свою першу аграрну кваліфікацію – молодший зоотехнік. Трудовий шлях починав у колгоспі імені Кірова Вінницької області. Як і всі юнаки, служив у Радянській Армії. Тяга до знань привела його на студентську лаву сільгоспінституту ім. Докучаєва у Харкові. По закінченні у Дубові Гряди привезла його на свою батьківщину дружина Наталія Панасівна (дівоче прізвище Білоус). Разом навчалися у вищому навчальному закладі, разом крокували все життя: працювали від зорі до зорі, мріяли про світле майбутнє, виховували дітей.

У його сахновщинській кар’єрі було немало різких поворотів. На початку, звичайно, найважливішим етапом було головування у Дубових Грядах. Колгосп «Побєда» був господарством своєрідним, мав однакові економічні, культурні, побутові зв’язки й з сусідньою Катеринівкою та Сахновщиною, і через річку Оріль з Дніпропетровщиною – Шандрівкою, Чернявщиною, Керносівкою.

Село було в господарстві одне, мальовниче, небідне, зі своїми багаторічними традиціями й навіть легендами. Одна козацька оповідка про Стешин брід чого варта. А вже історичні документи про знамениту водолікарню панів Базилевських взагалі не піддавалися сумніву. Цілющі джерела мінеральної води й досі існують, та нікому за них взятися – старих панів винищили, а нові ще не народилися. Населення тут було однорідне, дружне – родич на родичеві, одних Нечаїв добра дюжина, дівчата красиві та горді, хлопці запальні та завзяті – що до роботи, що до веселощів, танців, спортивних змагань. Одне слово, дубівці.

Ось у такому середовищі й гартувався характер Миколи Івановича Шостака. Не знітило його й те, що після принципового конфлікту з керівником району не знайшлося тут йому підходящої роботи, очолив економічну службу у лигівському колгоспі-гіганті імені Леніна, заходився над кандидатською дисертацією.

Сільського «академіка» Шостака не могли не помітити в Сахновщині, запросили на роботу начальником планового відділу у районне управління сільського господарства. Треба сказати, що того часу у селах було дещо зверхнє ставлення до економіки як науки. Агроном – врожаї у нього в руках. Зоотехнік та ветлікар – теж не останні люди. Бухгалтер та виконроб – куди ж без них. А економіст з його заумними цифрами, рентабельністю та собівартістю ніби п’яте колесо до воза.

Ох і довелося повоювати Миколі Івановичу із колгоспними «вождями», у яких вся економіка вміщалася у записнику, і з деким із районного керівництва. Але за кілька років добився свого – у кожному господарстві було створено кваліфіковані економічні служби. Колгоспи та радгоспи почали посилати випускників сільських шкіл вивчати економіку до вищих навчальних закладів.

А потім настав час його профспілкового лідерства. Що сільські профспілки були на той час у Сахновщині у повному загоні, значить не сказати нічого. Людина, яка очолювала тривалий час райком, просто доробляла до пенсії, а ініціатива знизу у той так званий застійний період, м’яко кажучи, не дуже віталася.

Новий сахновщинський перший секретар райкому О.Я. Мараховський почав… з профспілок і благословив на цю роботу саме Миколу Івановича Шостака, хоч і впиралися керівники райвиконкому, не хотіли відпускати ерудованого, всебічно підготовленого спеціаліста на «якісь профспілки». «Перший» був невблаганний: «Часи змінилися. Профспілка вже не якийсь придаток до господарника, а самостійна сила. А хто не розуміє – хай читає Леніна». Ну, проти Леніна аргументів ні в кого не знайшлося. Так почалася громадська публічна кар’єра Шостака.

Вона була недовгою, але всього за неповний рік він не тільки встиг поставити, так би мовити, на «наукову» планову основу діяльність всіх структурних профспілкових ланок, вивести в число кращих в області районну організацію, а й допоміг зробити це профкомам колгоспів «Комуніст», «Шлях Леніна» та інших господарств.

До речі, естафету профспілкової роботи через певний час підхопила дружина М.І. Шостака Наталія Панасівна, яка довгий час очолювала цей, так би мовити, «головний» райком профспілки у Сахновщині. Після неї профспілку очолював Анатолій Сергійович Харченко. Це управлінець, який завдяки своєму вмінню бачити сильні та слабкі сторони будь-якої справи вмів підняти на новий щабель те, чим займався.

Тому не випадково, коли стало питання про кадрову заміну керівника районного управління сільського господарства, кандидатура Шостака була беззаперечною. Одночасно він став першим заступником голови райвиконкому.

Нелегко йому велося на цій роботі. Колгоспно-радгоспні «генерали», а багато з них були заслужені-перезаслужені орденоносці та депутати, важко сприймали новації сахновщинського «аграрного міністра». А вони зводилися в тому числі й до прогресивних на той час бригадного підряду і внутрішньогосподарського госпрозрахунку. Але були вони тоді не до часу і потонули у болоті формалізму і бюрократизму.

Коли змінилося керівництво району, Микола Іванович не став вступати у конфронтацію зі своїми вчорашніми опонентами, а повернувся до своєї улюбленої економіки.

Запам’яталися його лекції та публічні виступи на громадських районних форумах з аграрних питань. Їх характеризували залізна логіка, глибокий науково-практичний аналіз проблеми, конкретні оригінальні рекомендації. Неодноразово обирався депутатом районної ради й ніколи не був «весільним генералом», а буквально жив проблемами виборців свого округу.

Завжди витриманий і доброзичливий, коректний у відносинах із колегами, особливо підлеглими, він всі емоції тримав при собі, перегорав, як кажуть, тихим полум’ям. Таким людям завжди було непросто жити на білому світі.

«Академік» Шостак