У одного з класиків української літератури Івана Петровича Котляревського у знаменитій «Енеїді» є знаменита фраза: «Еней був парубок моторний і хлопець – хоч куди козак». Першу характеристику Івана Михайловича Моторного цілком підтверджує його прізвище, яке, як відомо, в Україні в давні часи за красиві очі не давали. А щодо «хоч куди козак», то цей «титул» він підтверджував усе своє свідоме життя. І успішно.

Про це свідчать його діла на сахновщинській землі, його помисли, його колеги та учні. А навчив він багато кого. І не тільки історії, а й творчому мисленню, відповідальному ставленню до життя свого власного й оточуючих, нарешті, простій людській мудрості. І не тільки своїх учнів-школярів, яких випустив у самостійне життя за кілька десятиліть роботи у школах району сотні й сотні, а й колег-вчителів. Для останніх він був Товаришем і Вчителем з великої літери. Не одного зі своїх підлеглих-педагогів він «благословив на директорство у школах району і практично не помилився у своїх характеристиках.

Народився він у 1930 році у Новій Чернещині, закінчив Красноградське педагогічне училище і пішов «сіяти» розумне, добре, вічне. Працював у системі народної освіти на різних посадах, заочно навчався в університеті. Неодноразово йому, вмілому педагогу та організатору, депутату місцевих рад, пропонували керівні посади в районних органах влади, але не спокусили його, не зрадив він своєму освітянському покликанню, якому віддав 46 років самовідданої праці.

«Наш директор» - так його називали учні та педагоги-колеги. При цьому наголос саме робився на першому слові. А директорський його талант по-справжньому проявився у Сахновщинській школі-інтернаті. Діти-сироти, хлопчики та дівчатка із неповних та багатодітних малозабезпечених сімей потребували не тільки належних умов утримання та навчання, а й звичайної батьківської та материнської теплоти від наставників.

А потім була «друга» школа райцентру, де він змінив на директорському посту ветерана-педагога Анатолія Іларіоновича Рудька. Припало тоді здобувати освіту в тій школі й авторові цих рядків. Школа була, ну, дуже непроста. До вулиці Жовтневої вчилися діти зі звичайних робітничих сімей, бо еліта сахновщинська проживала, в основному, у центрі селища і навчала своїх діток у «першій» школі. А з південної частини селища ходила в школу так звана «скотобаза».

Проживало там немало сімей приїжджих тимчасових працівників. Нерідко з кримінальним минулим. Діти з’являлися у класі на місяць-два і зникали безслідно. На їхнє місце з’являлося нове «перекотиполе»… Не було такого року, щоб хтось з-поміж підопічних Моторного не прямував «топтати зону» за кримінал… Справжня «Республіка ШКІД».

Навчали всіх – і переростків, що по два роки «сиділи» в одному класі, й інвалідів, і розумово відсталих діток. Декому доводилося і навчальні посібники купувати, і взуття та одяг. По дворах ходили вчителі із класними журналами у свій єдиний на тиждень вихідний день і були завжди бажаними гістьми у роботяг, які трудилися від зорі до зорі, щоб прогодувати сім’ю, і яким за щоденними турботами не завжди було до уроків своїх дітей та грамотності часто просто не вистачало.

Після такої директорської практики Іван Михайлович Моторний думав, що передихне трохи, ставши у 1975 році директором Сахновщинської середньої школи № 1, займеться власними досить амбітними педагогічними проектами. Та де там – школа зразково-показова, одна з кращих в області, престиж району треба підтверджувати постійно. А матеріально-технічна база потребувала взагалі щоденної уваги. От і виходило, що влітку діти – на канікули, педагоги – у відпустку, а Моторний засукував рукава і ставав виконробом у своїй школі, ремонтував з бригадами будівельників підлогу, вікна, покрівлю, опалення…

Не спав, не лежав він і після виходу на пенсію. Тривалий час очолював у Сахновщині районну організацію ветеранів. Не стояв осторонь громадської роботи й тоді, коли довелося змінити місце проживання на Павлоград, ходив на мітинги, виступав на ветеранських зборах, працював у виборчих комісіях.

А друзям і учням, зокрема, Ларисі та Сергію Шаповаловим писав: «Скучаю. Згадую щодня. Знаєте, «Дим Батьківщини нам солодкий і приємний».

На жаль, на долю вчителів випадають не тільки троянди від вдячних випускників, а й терні у вигляді постійних стресів. Не одному педагогу вони вкоротили віку, не обминула ця доля і Моторного…

Олександр ПАВЛЕНКО (за архівними матеріалами газети «Колос»)

…І хлопець – хоч куди козак