Начальник залізничної станції «Сахновщина»

24.09.2021 у 10:41 937

Іван Іванович Тарасенко 

Начальник залізничної станції «Сахновщина»

       Іван Іванович Тарасенко все своє доросле життя присвятив залізниці. В Сахновщині два десятиліття очолював залізничну станцію. За цей час не те що аварії жодної не трапилося, а й натяку на якісь серйозні збої у чіткому, як добре настроєному годиннику, залізничному механізмі не було. Днював і ночував на пероні, у черговій частині, на коліях, на розвантажувальному майданчику, у товарній конторі.

         На все життя запамяталося йому сталінське «Кадри вирішують усе», тому дуже ретельно, навіть прискіпливо ставився до підбору путійців і практично ніколи не помилявся. Для нього не було другорядних професій. До вмілого зчіплювача чи добросовісного касира ставився з такою ж увагою та повагою, як і до залізничної аристократії – чергових по станції, які довго виділялися серед «чорних» (за кольором форми) путійців своїми червоними кашкетами, та промащених машиністів маневрових спершу паровозів, а потім тепловозів.

         Тарасенка побоювалися навіть високопоставлені районні керівники. Коли мова заходила про понаднормовий простій вагонів під вантажними операціями, а значить і штрафи на господарників, ніякі вмовляння, посилання на обєктивні причини чи навіть погрози скаржитися «нагору» не діяли. Стояв на своєму як скеля: «Винен, проспав – плати. Залізниця – це та ж армія, і дисципліна тут повинна бути залізна».

         Але господарники не були б господарниками, якби не знали обхідних шляхів. А шлях до серця Тарасенка був один – шахи. Він був умілим, але азартним гравцем, не рідко полюбляв авантюрні комбінації. Отож вагонні штрафники повинні були так грати з Іваном Івановичем, щоб непомітно йому хоч трохи програти в «напруженій» боротьбі. Тоді можна було розраховувати на певну амністію тим, хто затримував вантажні роботи, бо були у начальника станції на це повноваження.

         Але не всі вдавалися до таких хитрощів. Одвічний шаховий суперник Тарасенка начальник міжколгоспбуду Максим Олексійович Ульченко бився щоразу з ним до останнього пішака, як кажуть, та й помилок на шахівниці не прощав. Тож і на свої вантажні порушення не просив закривати очі. Іноді їхні поєдинки закінчувалися тим, що увечері у відчинене вікно на перон летіли шахівниця і фігури – коні, слони, королі… Але назавтра наступало перемиря і двобій білих з чорними розпочинався знову.

         Довго, аж до початку 70-х років минулого століття, пасажирські потяги відправлялися від станції Сахновщина після сигналу дзвона. Ні-ні, а Тарасенко іноді й сам брався вдарити відправку, бо мав від цього насолоду, хоч і не начальницьке це було діло.

         Це сьогодні вокзал – просто місце тимчасового перебування пасажирів. А в кінці 50-х – на початку 60-х років минулого століття для Сахновщини у вечірній час це був центр цивілізації – електричне освітлення. Бетонований перон, цілодобовий буфет з гарячими стравами і свіжим пивом, лінійний пост міліції. Тут призначали ділові і романтичні побачення, влаштовували гарячі дискусії, просто гуляли. І начальникові станції Тарасенкові треба було добре пильнувати, щоб тут завжди був порядок. Пильнував, старався, бо мав ще й добрих помічників в особі В.М. Журби, який став його наступником на посаді начальника станції, О.Я. Кандали…

         Фронтовому розвіднику, хоробрість і звитяга якого була по заслугах відзначена кількома бойовими медалями, в тому числі й «За відвагу», та орденами. По закінченні війни довелося здобувати цивільну спеціальність майже з нуля. Та чи йому, нічному мисливцю на фашистських «язиків», боятися труднощів?

         Із залізницею – чавункою, як казали у старі часи, повязане все його трудове життя. Починав після закінчення Люботинської технічної школи маневровим диспетчером на харківській станції основа. Потім довелося працювати й в Лозовій, і в Краснограді, й у мостопоїзді № 432 – прокладати рейки й шпали до нових населених пунктів. Освоїв практично всі путійські професії – був і машинстом-дизелістом, й інженером техвідділу, зчіплювачем вагонів, складальником поїздів…

         Заочно закінчив інститут залізничного транспорту й у 1964 році почав працювати старшим помічником начальника станції «Лозова» - великого вузла на Кримсько-Кавказькому напрямку. Але пропрацював на цій посаді аж… кілька тижнів. Сорокарічного досвідченого спеціаліста, який пройшов, як кажуть, Крим і Рим, призначили на самостійну ділянку роботи – він на довгі роки став начальником станції «Сахновщина».

         Мав за час багаторічної самовідданої без перебільшення роботи немало трудових відзнак, але найбільше запам’яталися, як він і сам колись з усмішкою зізнавався, дві премії. Одна у 1957 році за перевиконання виробничих завдань і відмінне навчання у вечірній середній школі (вміли тоді заохочувати до знань), інша за успіхи у змаганні у 1964 році у сумі 7 (сім) карбованців! Не так тоді були важливі гроші, як честь.

         Тут побудувався, виростив і виховав разом з дружиною Ніною Володимирівною, з якою прожив душа в душу 50 років, двох синів, знав злети й падіння в роботі, але завжди міг сказати, що прожив життя з відкритим забралом, не кривив душею, за правду стояв до кінця, навіть нерідко на шкоду собі. Тут він і знайшов вічний покій, як багато його ровесників-фронтовиків, про яких ми повинні памятати завжди.

Ось такі були справжні керівники, професіонали своєї справи…

 


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини