Ставлення до митця в усі епохи було тим чинником, який серед інших яскраво характеризував особистість і правителя кожної держави, і краю, і землевласника чи підприємця… Кожен з них (той, хто був про себе високої думки) вважав для себе якщо не за честь, то за необхідність підтримувати уподобані жанри мистецтва – зокрема, й образотворчого, про яке й піде мова сьогодні. Якщо хто не доходив до осягнення цього своїм розумом, то йому підказували цю доконечну потребу його радники-іміджмейкери. Зрештою, так воно й відбулося – багато хто залишився в історіографії, в пам'яті поколінь, у мистецьких творах саме тому, що захотів бути меценатом, покровителем, а в громадській думці своїх сучасників – ще й естетом, а не лише тираном чи марнотратником-самодуром.

Всі ці істини повною мірою стосуються й періоду життя нашого з художником і скульптором Сергієм Тищенком – тобто останніх радянських десятиліть і їх послідовного продовження, тобто відновлення Незалежності. Він мав час і змогу засвоїти їх на немалому життєвому шляху. Сергій Дмитрович – чоловік місцевий, мар'ївський, а вже років 30 проживає в Сахновщині.

Можливо, потяг до мистецтва він успадкував від діда, Петра Микитовича. Колгоспний тракторист був художником-аматором, знаменитістю сільського масштабу. Земляки вважали за потребу мати у своїх хатах картини його роботи. А Сергій знав і бачив це. Якось попросив дідуся допомогти виконати складне домашнє завдання з малювання. І той не відмовив онукові – зробив так, що школяр аж злякався – «та не повірять же, що це я малював!» А дід, усміхнувшися, спокійно порадив: «а ти на наступний раз зроби не гірше. Отоді точно повірять».

Можливо, й ця дідова наука була імпульсом до мистецької практики? Бо доброзичлива допомога й підтримка спонукає до творчості. Хоча спеціалізований навчальний заклад закінчити не довелося. Сергій закінчив училище зв’язку, деякий час і працював сільським зв’язківцем , але доля таки повела його визначеним шляхом.

Сергій Дмитрович згадує, як ще зі старших класів почав збирати репродукції творів радянського і світового мистецтва на вкладках в журналі «Огонёк». Подібну вкладку з творами вже наших, вітчизняних майстрів мав і журнал «Україна». Але ще з далеких 70-х запам’яталося, що московський щотижневик друкував ці репродукції на глянцевому папері, а його київський аналог – на дешевшому офсетному, тож зразу впадала в око різниця в фінансових можливостях всесоюзного й українського видань.

Але був і ще один київський журнал, постійне й доскіпливе вивчення якого, з номера в номер, теж багато в чому визначило й сформувало одну з іпостасей багатогранної особистості Тищенка-художника. Це знаменитий «Перець». І Сергій, якого Бог теж не обділив почуттям гумору, уважно вивчав і сприймав досконалі взірці - роботи вітчизняних карикатуристів. Цей візуально нехитрий, а насправді дуже непростий малюнок став однією з його візитівок, бо з допомогою карикатур у пресі наш земляк став відомим далеко за межами малої батьківщини. Сергій Дмитрович зберігає і примірники газети «Слобідський край» з далеких 90-х, коли він був одним з постійних художників-карикатуристів, і фотокопії тих малюнків. Тодішні редактори добре знали, що якраз це перш за все й привабить погляд людини, яка потім обов’язково щось та прочитає й любитиме свою газету. А не беззмістовні світлини з Інтернету. В пізніших редакторів це розуміння зникло, тому масове й популярне колись видання й занепадає.

Але вивчав С. Тищенко й теоретичну літературу, зокрема, непоганою базою знань стало для нього видання «Навчальний малюнок». Бо професіонал має знати й вміти все – й закони композиції, і вміння реалізувати тему горизонту, визначити й подати кольорову гаму.

Вся ця наука стала неоціненною в наступні роки, коли довелося і на тимчасовій, і на постійній основі, і самостійно, і в складі колективів-бригад довгий час працювати на підприємствах району. Зокрема, у 1985-90 рр. в колгоспі ім. Горького в Лебедівці, який тоді очолював М.О. Ганжа. А виконувати треба було різноманітні роботи. Зокрема, оформлення так званих «червоних куточків» в адмінбудівлях (простіше кажучи, конторах, бо слово «офіс» тільки входило в обіг) підприємств. А були це місця для зібрань чи нарад, і кімнату треба було відповідно прикрасити в тодішньому стилі. Також в коридорах цих контор і на територіях розміщувалася виготовлена власноруч наочна агітація, дошки пошани, інформаційні стенди, плакати, а на вулицях, на громадських будівлях – передсвяткові чи передвиборчі лозунги або транспаранти. Більше того, навіть тоді, вже в другій половині 80-х, місцеві художники власноруч виготовляли бюсти Леніна. І замовники вважали, що це ще буде потрібно.

Але ж здобувався всебічний досвід, руки й очі вчилися працювати. Що ж до бюстів, то ліпили не тільки Леніна. З років роботи в Лебедівці згадався комічний епізод. Якщо вже підприємство звалося ім’ям Горького, то вирішено було зробити величезне погруддя письменника для сільського клубу. Зробили. А невдовзі в Лебедівку завітав авторитетний земляк Г. Мацегора, що частенько навідувався в рідні краї. Побачивши цей витвір, Григорій Прокопович зі своєю амбіційною емоційною вдачею обурився:

--А що це за такий-сякий бюст? Ану подайте молоток, я його розіб’ю! Де ж мій портрет Горького, я ж спеціально виконав для вас?

Послали шукати відповідальних. Знайшли десь у складському приміщенні поміж декорацій та лозунгів. Замість «такий-сякий» насправді було вжите інше, «міцніше» слово, але вибачався за нього не Мацегора, вибачались перед ним за непорозуміння.

Згодом, згадує Сергій Дмитрович, довелося виконувати подібні роботи в інших сільгосппідприємствах району – мистецьке оформлення дитячих закладів, будинків культури і т. п. Ці робити виконувались за трудовими угодами. В ті роки С. Тищенко ближче познайомився з уже тоді відомим митцем Миколою Неджером і міг чимало перейняти від нього. Змінювалося «ідеологічне навантаження» їхніх панно чи настінних розписів з компартійно-радянського до рідного, національного, яке завжди є сучасним і актуальним (хоча в Сахновщині ці процеси йшли з запізненням). Але то був час, коли більші сільгосппідприємства руйнувалися, отже зменшувалися й можливості для заробітку художників. Чи шкодувати за тими, ще радянськими часами? Римський історик Корнелій Таціт колись на аналогічну тему писав так: «Дурні люди завжди шкодуватимуть за Нероном, нам з тобою слід потурбуватись про те, аби за ним не стали шкодувати й хороші».

Колись колгоспи та їх спадкоємці, КСП, могли офіційно мати в штатному розписі художника-оформлювача. Надалі керівники, які все ж хотіли, аби в них був свій митець, записували таких ким доведеться, іноді кочегарами.

Художники й надалі спілкувались між собою, цьому сприяло те, що в кінці 90-х при Будинку культури в Сахновщині діяла ізостудія під керівництвом М. Неджера, де можна було обмінятися досвідом. Іноді робота траплялася – навіть вивіска крамниці може бути мистецьким явищем, і власник її, коли хоче успіху в бізнесі, не вважає зайвою витратою найняти художника. Коли на центральній площі проводилися зимові ярмарки «Проводи зими» на свято масниці, в тоді ще діючому клубі райспоживспілки п. Сергій з колегами готував оформлення для торгових точок. З усмішкою згадує, що нелегко було зобразити ковбасу так, щоб вона здаля вабила до себе.

Та для рекламного малюнка технічне рішення знайти можна, але гірше було те, що постійної звичної роботи не ставало. Були часи, коли художник працював підсобником у фахових мулярів на будовах за невелику платню. «Ледь не вигрібні ями доводилось чистити» -- згадує Сергій Дмитрович.

І от можете собі уявити моральний стан людини, характерною ознакою якої є вроджена, органічна інтелігентність. Це визначення не моє, а деяких його добрих знайомих, з якими я консультувався в ході підготовки цієї статті.

Отже, треба було шукати можливість самореалізації в інших мистецьких жанрах. Іноді в крамницях будматеріалів доводилося спілкуватися з людьми, що знали, крім настінних розписів, техніку виготовлення вітражів, барельєфів і т.п. Але вони ділилися досвідом неохоче. Усе доводилося опановувати самотужки, на домашньому мольберті. Методом проб і помилок. Бо теорію не опануєш, доки сам не спробуєш. Це ціла наука, і, можливо, в кожного вона своя. Які суміші фарб робити для досягнення бажаного кольору й тону, яка має бути ґрунтовка, як використовувати акрилові фарби, які можливості в такого матеріалу, як моделююча шпатлівка… Все це треба знати досконало, і все це виявилось надзвичайно цікавим.

А потім довелося робити внутрішнє оформлення приміщень деяких підприємницьких структур.(Не станемо робити їм рекламу, відвідувачі самі можуть поцікавитись у господарів, хто їм що робив). Але варто згадати розписану стіну в дитячому відділенні Сахновщинської лікарні. Ця робота покликана налаштовувати дітей, що там перебувають, на позитив, коли вони опиняються в атмосфері доброї казки й швидше одужують.

В основному С. Тищенко враховує смаки замовника – власника будівлі, зокрема й житлової. Сюжети пропонують самі люди. Що вони хочуть бачити? Переважно квіти, море. А завдання художника – скомпонувати ці деталі, аби з них створилась картина. Дослухатися до побажань треба обов’язково, недаремно ж кажуть, що збоку видніше. Бо іноді, говорить п. Сергій, в ході такого спілкування з’являються нові мистецькі ідеї, втілювати які на практиці можна буде ще десь. Особливо цікавими можуть бути дитячі побажання (зокрема, в ході оформлення дитячих кімнат), бо в такому віці ще по-іншому бачиш світ, в якому ми ще всі художники.

Такі свої й чужі (які в ході роботи теж стають своїми) мистецькі ідеї часом доводиться втілювати на дуже обмеженому, до метра в розрізі, просторі, але є й великі площі, до десяти і більше квадратних метрів. Та складність виконання залежить, за словами Сергія Дмитровича, не так від простору, як від характеру поверхні. Бо стіни та їх покриття бувають дуже різними. А чи легко, наприклад, прикрасити декоративний камін? Чи зробити картину в так званому фальшвікні? Але в кожній роботі, навіть в суто декоративно-орнаментальній, автор намагається «передати рух».

Передати рух. В цій розповіді про нашого цікавого земляка також хотілося передати поступальний рух його художнього обдарування. Це не безплідний рух-обертання навколо своєї вісі, коли штампуєш, як ремісник-халтурник, одне й те ж. Це радше тяжке, як наше життя, підкорення нових мистецьких висот.

Володимир КОЛОСІВСЬКИЙ

Світ з- під руки митця