70 РОКІВ НЕ ВІК, А ТІЛЬКИ ПОЧАТОК…

07.10.2021 у 09:27 909

Валентин Олексійович Яцина 

70   РОКІВ   НЕ   ВІК,  А   ТІЛЬКИ  ПОЧАТОК…

       Сахновщина та й колишній однойменний район не такий великий за чисельністю жителів. В цьому неспокійному житті більшість з нас, сахновщан, тісно пов’язані між собою – дружніми стосунками, спільними знайомствами, родинними, кумівськими зв’язками… І, коли починаєш розпитувати про когось, то отримаєш інформацію чи характеристику на людину, якою цікавишся.                                      

       Одного разу я завів розмову зі знайомим про Валентина Олексійовича Яцину (в дитинстві ми звикли до ім’я Валерій). Він розповів стільки цікавих фактів, що я, який виріс на одній вулиці з Валентином Олексійовичем і не здогадувався, який це чоловік, батько, дідусь…                            

В 1951 році в багатодітній родині Яцинів народився хлопчик, якого назвали Валентином. Батько – Олексій Іванович, учасник війни, мав рідкісну професію жерстяника. В ті далекі часи не було так званих «штамповок» з оцинкованого заліза, а все – вкрити будинок бляхою, зробити відливи – робилося вручну за допомогою верстака, киянки (дерев’яний молоток для роботи з жерстю) та ножиць по металу. Звісно, в багатодітній родині, де було 11 дітей, головним годувальником був чоловік, бо треба було дітей нагодувати, одіти, вбути, дати можливість отримати освіту, професію … Мама – Марія Степанівна, домогосподарка, займалася вихованням дітей, керувала домашнім господарством, користувалася на вулиці авторитетом. Поза очі сусіди називали Яцинихою. Старші допомагали нянькувати молодших, а по закінченню школи розліталися з рідного гнізда. Хлопці (Григорій, Віктор, Жорж) йшли служити в армію, вчилися, отримували професії… Дівчата (Варвара, Віра, Тамара, Дуся, Людмила, Надія, Ліда) також вчилися, освоювали спеціальності, працювали, виходили заміж…  Хтось залишався працювати в Сахновщині. До прикладу, Тамара Олексіївна, старша сестра Валентина Олексійовича, все життя відпрацювала в районному відділенні електрозв’язку, відзначена державними нагородами, очолювала профспілкову організацію поштовиків.  Справжнє свято у родині  Яцинів – приїзд дітей. Подвір’я наповнювалося сміхом та гамом приїжджих, бо на гостини їхали не тільки діти, а й онуки…                                                   

Найменшого – Валентина, у родині всі любили, а він ріс непосидючим, допитливим, спортивним хлопцем, був закоханий у футбол, хокей… Взимку на ставку ганяв на саморобних ковзанах, бігав на лижах. На вулиці серед однолітків користувався авторитетом, був організатором хлоп’ячих розваг. Влітку ганяли на балці футбольного м’яча, взимку на вулиці заливали майданчик для гри в хокей. Іноді так заграєшся, що забуваєш і про виконання обов’язкових справ по домашньому господарству. А тих обов’язків у Валентина було чимало. Особливо, коли не стало батька. На плечі тринадцятирічного хлопця лягло чимало чоловічих справ по господарству. Доводилося і під час літніх канікул не байдикувати, а працювати, заробляти копійчину… І хоча отримував не такі й великі гроші, але в школу  завжди приходив 1 вересня в обновках. Валентин Олексійович з дитячих років пізнав ціну заробленої копійки. Після закінчення школи навчався на курсах водіїв при Сахновщинському ДТСААФ, отримавши посвідчення водія.  А потім була дворічна служба (1969 – 1971 рр.) в одній з військових частин радянських військ в Угорщині. Армійська служба не тільки сприяла загартуванню характеру юнака, а й дала можливість підвищити професійний рівень водія. Не полишав і занять спортом, грав за футбольну команду військової частини, тож доводилося побувати в різних місцях Угорщини.

                                                       

Після демобілізації повернувся до рідної домівки, бо треба було допомагати мамі по господарству, доглядати стареньку.  Спочатку два роки довелося працювати водієм в автоколоні Сахновщинської райспоживспілки. Скільки було намотано кілометрів по сільських шляхах до крамниць в населених пунктах району відомо одному спідометру автомобіля. Робота була цікавою, довелося вивчити географію місцевих автошляхів, познайомитися  з потребами сільських жителів. У вільний час, поспішав на стадіон на тренування, бо виступав за районну футбольну команду. Та все ж була мрія водія Яцини - сісти за кермо автобусу. В 1973 році Валентин Олексійович став працювати в АТП-16365, що займалося пасажироперевезеннями.  Тут і згодилися й армійський вишкіл, і досвід роботи водієм в райспоживспілці. Доводилося автобусом возити людей з сіл до райцентру, не один рік курсував то на Харків, то на Дніпропетровськ. Робота була важкою, цікавою та відповідальною, бо саме водієві довірили своє життя 30 -40 пасажирів. А водій не тільки повинен своєчасно всіх довезти в зазначене місце, а й створити безпечні, комфортні умови поїздки. Мені не один раз доводилося добиратися з Харкова автобусом, де водієм був Валентин Олексійович. Він завжди знав, що сказати пасажиру, щоб того підтримати, допомогти, якщо той її потребував. За тридцять років роботи не було жодного випадку, щоб автобус водія Яцини не своєчасно виїхав на маршрут. Скількох людей довелося перевезти за ці роки. сьогодні вже не перелічиш, а тому й знають Валентина Олексійовича в різних куточках нашого краю. Серед товаришів користувався повагою і авторитетом, тому не один рік очолював профспілкову організацію автопідприємства. З ініціативи голови профспілки організовувалися поїздки працівників на море, виїзди на природу, святкування професійних свят – Дня автомобіліста. Створена та очолювана ним футбольна команда «Автомобіліст» брала участь у першості Сахновщинського району з футболу серед колективів фізичної культури сільськогосподарських підприємств, установ та організацій. Обирався неодноразово і депутатом селищної ради, де доводилося відстоювати інтереси працівників підприємства та жителів селища.                     

В одному з рейсів до Краснопавлівки познайомився з симпатичною дівчиною, на ім’я Людмила, яка невдовзі стала дружиною. Вона не тільки дружина, а й порадниця, дбайлива матуся для дітей – Володимира (1978 р.н.) та Інни (1985 р.н.), любляча бабуся для онучок Ані та Ірини. Це завдяки її старанності  ранкові виїзди в рейси були вже й не такими ранніми, а вечірні повернення не такими запізнілими. Для Валентина Олексійовича Людмила Григорівна не тільки надійний тил, а охоронниця домашнього вогнища, зберігач сімейних традицій, родинних зв’язків.   

Вже не один рік Валентин Олексійович на пенсії, але нудьгувати не в його стилі. Звик вести активний спосіб життя, саме це і є його сенсом вже багато років. Ошатний будинок на вулиці Остапченко утопає у квітах, в садку дозрівають яблука та груші, зібрано урожай винограду. На господарському дворі ждуть господаря кролики… Крім господарських турбот полюбляє Олексійович посидіти з вудкою десь на ставку, вболівати за футбольну команду «Колос», попаритися з березовим чи дубовим віником в лазні…  Не один раз організовує зустрічі хлопців, а зараз уже чоловіків зі сріблом на скронях, що колись жили на вулиці Остапченка.                                                 

Серед  численних подяк, грамот, відзнак за виробничі показники та спортивні досягнення, головною нагородою є його діти та внучки. Володимир Валентинович – депутат селищної ради, очолює місцевий осередок «Європейської солідарності», активний учасник футбольної команди ветеранів. Інна Валентинівна – вчителька Сахновщинської ЗОШ №2. Особлива дідова гордість – внучки Аня та Іринка, які успішно закінчили (з медалями) школу та стали студентами престижних вишів міста Харкова.                              

7 жовтня збереться численна родина Яцинів - діти, онуки, племінники, друзі, щоб відзначити 70-річчя з дня народження Валентина Олексійовича за святковим столом. Були гості, були тости, були побажання…  Від усіх хлопців з вулиці Остапченка хочеться побажати «Так держать!»…                         

Володимир ПРЯДКО                                               


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини