Краса непокори: якими побачив людей на війні Леонід Логвиненко

— Люблю такі подарунки, — сказав він. — Я й сам художник. Тому й Да Вінчі.

 

Потім він нагадав мені про ніж. Я вислав йому Glock піщаного кольору. Не чорний, а степовий.

 

Тоді ще дихав теплий вітер.

 

...А загине Дмитро Коцюбайло тоді, коли поля застелятиме березневий сніг.  І білі лисиці закружляють над Аскольдовою могилою.

Книжка нашого колеги – харківського журналіста та фотохудожника Леоніда Логвиненка «Боже, які всі вродливі» (друге доповнене й перероблене видання, Харків: «Промарт Плюс», 2026) є проникливим документально-художнім гібридом фотоальбому та малої прози.

Це видання фіксує російську агресію проти України через призму людських доль, болю, мужності й незнищенної екзистенційної краси людей, які опинилися на передовій та в прифронтових містах.

Книжка побудована на унікальному синтезі візуального й словесного рядів. Як зазначає сам автор, тексти тут — це не просто підписи під світлинами. Кожен розворот об'єднує глибокий, лаконічний текст (новелу на п'ять-сім рядків) та виразний портрет чи жанровий кадр.

Хронологічно книжка охоплює період від початку гібридної війни у 2014 році до масштабного вторгнення та наступних років спротиву.

В об'єктив автора потрапляють військові, добровольці, волонтери, медики, капелани, діячі культури та пересічні мешканці Харківщини, Донбасу й інших куточків України.

Фотографія і текст рівноправно співіснують, створюючи спільне поле пам'яті, де стираються офіційні сухі зведення й залишається чистий людський досвід.

Назва книжки — «Боже, які всі вродливі» — позбавлена іронії. Це видих людини, яка дивиться на виснажені, закіптюжені, утомлені, але незламні обличчя захисників і цивільних мешканців.

Краса тут розуміється не в естетичному глянцевому сенсі, а як краса гідності, впертості й внутрішнього світла, яке не згасає навіть у найтемніших укриттях, окопах та серед руїн.

Автор показує, як учорашні вчителі, художники, підприємці та студенти стають воїнами й волонтерами («Сенсей», «Скіф», «Кріпиш» тощо).

Книжка сповнена гіркоти втрат — чимало героїв, зафіксованих на сторінках, уже загинули («Да Вінчі», Олег Громадський, Сергій Пущенко та ін.). Автор прагне зберегти їхні імена від забуття.

Сторінки книжки пронизані образами харківських музикантів, поетів, художників і священиків (отець Віктор Маринчак, скрипаль Ігор Черняєв, поети та письменники Ліна Костенко, Оксана Забужко і Сергій Жадан), які доводять, що дух спротиву живе в слові, музиці та вірі.

Я пам’ятаю той Харків 2010-го— ще без сирен і блокпостів. У залі говорили про літературу... А Ліна Костенко дивилася так, ніби вже знала більше за всіх нас.

 

На столі лежали «Записки українського самашедшого» — тоді ще просто новий роман.

 

Я слухав суперечки про метафори й не помічав, як історія вже намірилася проламати двері.

 

Ніхто ще не знав, що Харків прокидатиметься від ракет. Що Бахмут перестане бути

тилом. Що «маленька людина в Кремлі» розпалить війну на пів континенту.

 

А через п’ять років вона напише: «Маленький сірий чоловічок накоїв чорної біди».

 

І фраза «фронттримають не мертві, фронт тримають живі» перестане бути літературою.

 

Тоді я брав інтерв’ю у письменниці. Тепер перечитую її, як хроніку нашого майбутнього

Як досвідчений журналіст, автор уникає зайвого пафосу. Його новели — це замальовки з натури, де гармонійно поєднуються сувора окопна проза та лірична глибина.

 «Боже, які всі вродливі» — це не просто хронікальний фотоальбом про війну, а глибоке філософське висловлювання про український спротив.

Книжка залишає важке, але водночас світле відчуття. Вона нагадує, що за кожним сухим числом у статистиці втрат стоїть неповторний людський всесвіт, а українська перемога виковується зі щоденної мужності звичайних людей, які обрали світло проти темряви.

З нарису Лариси Салімонович «Я давно на цій війні» (газета «Україна молода», 12 лютого 2025 року):

У ніч із 23-го на 24 лютого Леонід Логвиненко разом із фронтменом гурту «Папа Карло» Василем Рябком записував музичну присвяту «оркам» — на мотив Шевченкового «Заповіту». Файл із назвою «Як умру» містично не зберігався.

 

Запис вдався лише після того, як його перейменували на «Заповіт».

 

За кілька годин почалися вибухи. Леонід узяв сумку з фотоапаратом і пішов полем у бік Циркунів — туди, де строковики 92-ї бригади ЗСУ й нацгвардійці зупиняли наступ на Харків.

 

Його війна, що почалася ще з Революції гідності, перейшла у гарячу фазу.

 

Сьогодні фронтова географія його світлин — Слов’янськ, Дебальцеве, Широкине, Лиман, Покровськ, уся лінія Харківщини.

 

Побачене вперше зібрала книга «Місячна соната війни»,

відзначена Міжнародною премією Фонду Воляник-Швабінських у Нью-Йорку.

 

Потім були «Харківський майдан», «Танго білих лисиць», трилогія «Тінь війни», «Поклик срібного вовка». Наступна книга — «Мара» — про батальйон безпілотних систем 66-ї бригади, про хлопців, яких уже немає. Лицарі дронів на чолі з «Королем Артуром» очищали землю з

методичною точністю. Усі молоді. Усі красиві.

 

1 березня 2022 року він прибіг до зруйнованої будівлі Харківської ОВА. Ще вчора тут добровольцям роздавали зброю, а тепер виносили закривавлені тіла.

 

«Я кричав, я знову кричав уві сні…» — напише він у вірші «Крик».

 

З його портретів дивляться втомлені бійці. «Казали, що там орків мало, а виявився батальйон»,— згадує він історію «Льови», який, тяжко поранений,  знову повернувся на фронт.

 

«Чи змінила тебе війна?» — запитують його.

 

«Не знаю. Я дуже давно на цій війні. Ти просто там є — і все».

 

І пісні, й слову рано ще німіть.

 Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.