За рідкісним виключенням на долю голів колгоспів та директорів радгоспів Сахновщинського району 70-80 років минулого століття випало яскраве, сповнене трудових звершень, але не дуже довгого життя. Багато хто з них і до заслуженої пенсії не дотягував. Анатолій Васильович Ковальов був одним з тих, про яких говорять: «Згорів на роботі».
Мріяв потайки про сценічну кар’єру, мав мало не оперний голос. Навчаючись у Харківському сільськогосподарському інституті, нерідко збирав під своїм гуртожитком десятки зацікавлених слухачів, коли ввечері виходив на балкон і заводив своїм густим баритоном арії з класичних творів відомих українських та російських композиторів або народні пісні. Не цурався й популярних естрадних вокальних номерів. Послухати доморощеного Шаляпіна збирався іноді не один десяток людей.
Одного разу почув його «балконний» концерт відомий фахівець з Харківської консерваторії. Познайомилися.
- Кидай свої трактори та комбайни. Анатолію, твоя справа радувати людей піснею. Треба ставити голос, він у тебе від природи дуже гарний, але «сирий», слід здобувати музичну освіту, - наполягав педагог.
Але Ковальов тільки ніяково всміхався:
- Куди мені до високого мистецтва, та й у колгоспі чекають, послали вчитися, треба виправдати сподівання односельців. А пісня – то для душі залишиться на все життя.
Його сільські однолітки, яким у дитинстві випали чорні дні окупації під час Великої вітчизняної війни та голодні й холодні 50-і роки минулого століття – період відбудови народного господарства, швидко ставали дорослими та вже з юних літ на рівних зі старшими бралися до важкої колгоспної праці. А скільки їх по-справжньому дорослих повернулося з фронтів, а скільки з низ прийшли каліками?..
Спробував Анатолій Ковальов і механізаторського черствого хліба, коли з ранньої весни до пізньої осені спина від поту не просихає, і бригадирської ріденької юшки, не завжди затовченої салом, досхочу скуштував.
Дуже хотів учитися. Мрія збулася. Став дипломованим агрономом, але недовго довелося насолоджуватися степовим роздоллям у Новій Чернещині. Молодого активного комуніста Ковальова помітили в районі й сказали: «Нічого відсиджуватися за спинами інших – поїдеш в Олійники заступником голови великого об’єднаного недавно колгоспу ім. 1 Травня. Очолиш парторганізацію. Дивись в обидва, бо там серед партійців ще нерідко партизанщина панує». Сперечатися на початку 70-х років минулого століття з райкомом не доводилося.
Річ у тому, що до початку 70-х років минулого століття нечисленні партійні осередки на селі очолювали люди, не звільнені від своїх прямих господарських обов’язків, нерідко без належної освіти. Отож і організаційно-партійна, агітаційно-пропагандистська та культурно-масова робота нерідко зводилася до формальних заходів, велася не дуже активно.
Це тільки у Михайла Шолохова у «Піднятій цілині» Давидов, Размьотнов та Нагульнов за короткий проміжок часу схилили одноосібників власним прикладом на колгоспний бік. У селі треба було добре попрацювати, щоб довести селянам, які доки не помацають власними руками, нікому не повірять, що у колгоспному житті настає великий перелом, що вигідно в поті чола трудитися не тільки у власному господарстві, а й на колгоспній ниві. А свідченням тому – гарантована оплата праці, пенсії, велике господарське та соціально-культурне будівництво.
Сперечатися на початку 70-х років минулого століття з райкомом не доводилося. Тож зібрав нехитрі свої пожитки та попрямував на береги Орелі підіймати партійну цілину. Сім’я підтримала таке рішення і завжди була йому опорою та надійним тилом у житті та роботі.
Олійниківці сприйняли нового парторга насторожено, бо здавна звикли мати за ватажків своїх, доморощених. Але поступово повірили парторгу, бо зрозуміли, що він людина слова і діла. Тим більше, що Ковальова в усьому підтримував досвідчений голова колгоспу Григорій Гордійович Пшикун. Поступово парторганізація зросла до 50 з лишком чоловік, було створено партком, цехові (бригадні) парторганізації, партгрупи. В ряди комуністів стали кращі з кращих механізаторів, шоферів, тваринників, учителів, конторських працівників.
Це сьогодні звично лаяти та гадити в усіх бідах КПРС, забуваючи про незрівнянний рівень тодішнього і теперішнього життя, коли замість достатку і впевненості у завтрашньому дні прийшла свобода бути безробітним голодним.
Запам’яталася давня зустріч з Анатолієм Васильовичем у другій половині 70-х років минулого століття. На запитання про організацію соціалістичного змагання в бригадах (така була модна тема у газетах того часу) він відверто відповів:
-Не буду я тобі ніяких цифр наводити. То все окозамилювання, формалізм. Добру справу звели до папірців. А добросовісний трудівник і без значка «Ударник комуністичної праці» і без грамот та вимпелів завжди в пошані. Поїдемо, поговоримо з людьми. Тільки про змагання не згадуй. Тут, до мене ще, одного ледаря і п’яницю назвали переможцем трудового суперництва, цінний подарунок вручили… Сам розумієш, зараз ця тема не на часі.
Коли навесні 1977 року Г.Г. Пшикун попросився «у відставку» за станом здоров’я, двох думок не було, кого обирати головою колгоспу. Рішення було одностайне: «Звичайно, Ковальова!».
Так і тягнув цей нелегкий колгоспний віз Анатолій Васильович більше десятка років. За його правління Олійники добряче розбудувалися, вкрилися асфальтовими дорогами, зріс добробут селян. Ниви врожаїлися, корівки доїлися, бички та свині нагулювали вагу.
Усе б добре, але підвело здоров’я. Після звільнення ще успішно трудився на посадах головного агронома рай сільгоспхімії, державного інспектора з питань екології та охорони довколишнього середовища, але подумки завжди повертався в Олійники. Саме там прозвучала його лебедина пісня, саме там він виконав головну свою арію на сцені життя.
Ось такі були справжні керівники, професіонали своєї справи…
