Як свідчить статистика, а це наука серйозна, з кожним роком населення в районі скорочується. Скорочується у селах, у селищі, у районі, і в цілому, по країні. На вулицях тих сіл й селищ все менше почуєш дитячий гамір та сміх, все рідше бачиш молодих мам з малюками.
Були й інші часи, коли у тих селах та селищі чувся гомін від дитячих пустощів та розваг. У кожній родині росло, як правило, двоє, а то й більше дітей. Вихованням підростаючого покоління здебільшого займалися бабусі, школа й вулиця. Батьки працювали, їх вплив на процес виховання був, так би мовити, епізодичним. Любими розвагами серед дітлахів, саме хлопців, у той час був футбол. М’яч ганяли з ранньої весни й до пізньої осені. Взимку – хокей. Ще вистачало часу на цурки, вибивання, військові ігри, жмурки. Все це не потребувало значних фінансових чи матеріальних затрат. Хоча взуття «горіло», за сезон не одну пару черевиків зношували, не один м’яч розбивали, не одну ключку ламали, хоч й були вони саморобними. Та коли ми торкнулися історії, то певно не можна обійти тему й так званого умовного поділу Сахновщини на краї (мікрорайони). Це був неофіційний поділ, але в народі він існував. Центр, школа №2, аеродром, скотобаза, сінне, гайок, «Шлях Леніна»,а в середині 60-х років ще й нафторозвідка. Між дітлахами так званих мікрорайонів завжди було суперництво, особливо у спорті. Тоді ще не проводилися турніри «Шкіряного м’яча», «Золотої шайби» чи «Зірниці», але завдяки самоорганізації вуличних команд проводилася неофіційна першість селища влітку з футболу, взимку - з хокею.
Серед цих країв особливе місце займала вулиця Пушкінська, так її називали в народі до середини 70-х років минулого століття. Зараз невідомо, чому так називалася вулиця, чи то на честь поета Пушкіна, чи можливо ця назва якимось чином пов’язана з царицею війни – гарматою (на російський лад – пушкою). Сьогодні ця вулиця носить назву на честь нашого земляка, Героя Радянського Союзу М. Остапченка. Але старожили й до цього часу іноді називають її Пушкінською. У роки війни, зі спогадів її жителів, на вулиці були спалені майже всі будинки. Залишилися два чи три. Люди жили в погрібах або в землянках…
В 50-60-ті роки вулиця відбудовувалася. Мешканці, а це наші батьки, бабусі, дідусі жили дружно, допомагали одне одному. У будівництві приймали участь всі, хто жив на вулиці. Ці вихідні накладали горище Дудкам, на слідуючі - Калібердам…
Свята святкували разом. Після травневої демонстрації чи Жовтневого мітингу, повернувшись додому, виходили на вулицю й у підсумку тієї ж самоорганізації та кооперації організовувалося святкове застілля. Хтось приносив картоплю, хтось холодець, хтось пляшку горілки, солоні огірки, помідори, квашену капусту… І вже пів вулиці святкує. Після застілля чоловіки грали в доміно чи підкидного, сварилися, кепкували один з одного. Жінки обговорювали жіночі справи, співали.
У дітей були свої дитячі справи. Менші гралися біля батьків, а старші бігли на «балку». «Балка» - галявина у парку, що прилягав до вулиці Пушкінська (зараз на тому місці збудовано приміщення Сахновщинської загальноосвітньої школи №2). Саме на цій балці, імпровізованому спортивному майданчику, точилися футбольні баталії серед хлопців з вулиці Пушкінської. Сюди ж збігалися пацани з усієї південної частини селища. Ганяючи м’яча, доводилося обводити і фінтити не тільки проти суперника, а й тих дерев, що вперто росли на тій балці.
У 60-70-ті роки на вулиці проживало більше 50 дітей, вік яких коливався у межах 5-17 років. Деякі родини були багатодітними. В них виховувалося 5 й більше дітей – Яцини, Шкарупели, Шурди…
Вулиця виховувала, вулиця вчила… Виховувала повагу до старших, любов до менших і слабших, почуття колективізму і взаємодопомоги, згуртованості. На вулиці поважали тих підлітків, що працювали влітку, допомагали родинам фінансово. Хтось пас худобу, хтось вивантажував вагони, хтось працював у питомнику… Саме на вулиці, у тих спортивних змаганнях, отримували хлопці навички гри з футболу, хокею, на Комсомольському озері – з плавання. Поважали тих юнаків, які йшли служити до війська, щоб виконати конституційний обов’язок громадянина по захисту Вітчизни. Практично вся молодь чоловічої статі пройшла армійський вишкіл. Про те, щоб якось «закосячити» від служби в збройних силах, гріх було й думати. Службу доводилося проходити у військових частинах, що були розкидані по території всього колишнього Радянського Союзу, а дехто потрапляв й за кордон – Угорщину, Чехословаччину, Польщу, Східну Німеччину (НДР)… Після звільнення більшість поверталася додому. Хтось йшов працювати, хтось – навчатися. Більшість хлопців йшли до війська, отримавши спеціальність водія після закінчення курсів при Сахновщинському ДТСААФ (Добровільне товариство сприяння армії, авіації та флоту).
Різними стежками торували життєву дорогу оті пацани з Пушкінської вулиці. Анатолій Каракуця живе в м. Славянську, Василь Шмигаренко – в Харкові. Віктор Коцюра, Григорій Рибалко, Валентин Яцина все життя пропрацювали водіями в Сахновщинському автопідприємстві. За роки роботи перевезено десятки тисяч пасажирів. Зараз - на заслуженому відпочинку, але і до цього часу їх поважають земляки за ту відповідальну, важку працю. Віктор Журавель після служби в Збройних Силах, закінчив педагогічний інститут. Довгий час, аж до виходу на пенсію, працював у Сахновщинській селищній раді.
Володимир Вінніченко займається сільським господарством. Вік вже дозволяє і відпочити, але земля не відпускає. А за ту працю на сахновщинській землі, віддячує йому достатком на столі. Володимир Прядко після закінчення університету пов’язав долю з рідною Сахновщиною. З 2010 року за довірою депутатів очолював районну раду. Зараз на пенсії. Його брат, Григорій, батько багатодітної родини. Довгий час працював на Сахновщинському маслозаводі. Зараз порається в особистому господарстві.
Володимир Мастерських після закінчення строкової військової служби ще довго залишався у рядах Збройних сил. Службу закінчував у Сахновщинському райвійськкоматі.
Сергій Кошляк робив свою кар’єру у Сахнощинському районному вузлу зв’язку. Починав працювати рядовим зв’язківцем, а на пенсію йшов з посади інженера по міжміському зв’язку.
Сергій Мороховець майже все свідоме життя проробив електрозварювальником. Стільки за ці роки зварено металу, стільки спалено тих електродів, що їх би хватило не один раз оперезати Землю по екватору. Довгий час працював у «Маяку». І хоча зараз на відпочинку, але запрошують товариші на допомогу – відремонтувати техніку, зварити опалення… Тож не далеко ховає зварювальну маску.
Микола Світличний – пенсіонер. Трудовий стаж заробив, працюючи черговим Сахновщинського ретранслятора. Це завдяки його праці, сахновщани мали змогу дивитися телепередачі.
Петро Шкарупелий вже не один десяток років працює в ПМК-19. Пам’ятає часи, коли ця будівельна організація була чи не найбільшою в районі, а об’єкти доводилося будувати і в сусідніх районах. Ті часи минулися, але працювати треба…
Микола Шурда, відслуживши військову службу у ракетних військах (полігон Капустин Яр), оселився в Керчі. Служив в міліції. Майор. Зараз на пенсії.
Віктор Шурда живе і працює в Харкові. Облицювальна плитка, яку виробляє Віктор Дмитрович, користується попитом серед населення.
Василь Харченко після закінчення військового училища служив в різних куточках колишнього СРСР. Зараз десь в Росії.
Багатьох з тих пацанів, що жили на вулиці Пушкінській, вже немає. Але ті, що живі, пам’ятають своє дитинство, шкільні роки, юність, своїх друзів… Можливо ті роки були не такими ситими, можливо ми тоді жили не в такому достатку і наші батьки отримували копійчані зарплати і пенсії, але то були чисті, світлі та щасливі сторінки нашого життя.
На фото: верхній ряд (зліва направо) С. Мороховець, В. Коцюра, В. Прядко, В. Вінніченко, В. Яцина, Г. Рибалко, В. Журавель, нижній ряд – В. Мастерських, Г. Прядко, М. Світличний, С. Кошляк.
Володимир ПРЯДКО
